“Звільни від гніву серце, не гнівись”

Звільни від гніву серце, не гнівись,

пам’ятозлоб’я викресли з сторінки.

Веселими очима подивись,

як шибку коле вечорова зірка.

Що прикрощі гризотливі — пусте…

А чого варті радощі минущі?

Поглянь, крізь шибку лезо золоте

пронозиться, аби твій час розлущить.

Що там дозріло, зав’язавшись в плід?

Калини бубка? Ягода тернова?

Чи й тільки був облудний пустоцвіт,

що висмоктав всю міць з твоєї крові?

Бо зло коріння глибоко пуска:

в свідомості розкущується, в жилах;

і костяніє держално в руках,

коли на брата гнів зриває вила.

— Звідкіль в тобі ця Каїнова лють?

Звідкіль в мені ганебна ця покора;

коли мене зненацька в спину б’ють,

дивлюся я на зірку в скло прозоре…

Та погляд твій б’є в груди, наче ріг,

бо він крізь отвір в моїм тілі бачить

те, чого я добачити не зміг:

краплину зірки з променем гарячим.

***