Зворотний зв’язок

Немає відстаней. Є забуття байдужих.

Далеко ми сягаємо, ввібгавшись у думки.

Прийшов сьогодні й ти в сніги до мене, друже!

І потиски я чую холодної руки.

Недовго ти ішов крізь скиписті морози…

Та часом, ідучи, не обпалив душі

на язиках снігів на звуженій дорозі?

Я жду давно приносин — показуй бариші…

Де копійчаний сміх, те твоя мстива втіха?

Ганьбив ти не мене — з-під себе вибрав ґрунт.

Поглянь, в кутку висить те павутиння сміху,

що видряпалось там, а наснувалось тут…

Воно усе, усе відлунює щомиті:

в сполученому часі — сполучене й життя;

і від напруги часто горять єднальні ниті,

коли по них струмують блюзнірські почуття.

У тебе на губах помітно грають глузи,

навіщо на папір кладеш ти п’ятірню,

де щойно вивів я: «Найбільше бійся друзів…»

Та я збагнув нарешті — прийшов ти по платню.

Бо в колі ліхтарів ти стримавсь від огуди,

слівця не проронив, а тільки посміхавсь:

покличуть нас усіх до праведного суду…

— Хтось, чуєш, в двері стука…

Вже й звітувати час…

***