Юлія Рябченко
Виявляється, я можу без тебе жити,
сміятися вголос, дивитись Сола,
чарку текіли з кумою вжити,
лизнувши з долоні дрібної солі...
Виявляється, я можу без тебе спати
Лишилися спогади... П'янкі і гіркі, як дим.
Я хочу туди, де колись я тебе не знала.
Зануритись в хвилі нестерпно болючих днин
Де ми є чужі, і окремо йдемо одним шляхом.
Лишилися спогади, гострі, як лезо життя,
Дивні дні... та ще дивніші ночі...
сни і кава з присмаком артхауса,
доля не сміється вже — регоче,
як поганий хлопчик, що знущається:
у вікно жбурляє каменюки,
при нагоді сіпає за коси,
double number, double name,
double rules and double game,
double coffee, double date,
double murder, double blade,
double pressure, double skin,
double sandwich, double chin,
Так легко прикидатися живою,
Вітатися, кивати головою
І не боятися ні смерті, ні життя,
ні забуття...
Але є сонце, отже, варто жити,
Бо це найкраще, що буває в світі,
У війни не буває статі,
як приходить, то руки в крові,
і троянди кольору хакі
розкидало по рідній землі,
не застигли ще гелі і лаки,
ще метелики в животі,
Тому що їй подобається це –
Ховати крила, жити, наче люди,
Кохати ніжно, вірно, без прелюдій,
Цілуючи усміхнене лице…
Твоя нерухомість,
моя невагомість…
між нами відлуння…
що маєм натомість?
знеструмлене місто…
запалені ночі…
Не зловити і не відпустити,
все тому, що не знаєш як —
тане ніч павутинням сивим
в запорошених болем снах...
Та залишився чай з лимоном,
перший щебет ранкових пташок,
Я загубилась у твоїх світах,
Я захлинулась темрявою снів,
Знайди мене по плутаних слідах,
Дістань мене із банки павуків,
Притисни міцно там, де серця стук,
Вгамовує тупі, нещадні болі...
Казка пахне чабрецем, материнкою,
А дерева гнуться, гнуться під вітром,
Колискові засинають під небом,
Місяць ллє гречаний мед понад степом,
І зникають у повітрі печалі,
Що хотіла, що чекала, стрічала,
Забути... бути... як усе болить,
і слухати підвечір шепіт хвиль...
і вічність наче поруч, через мить,
і можна доторкнутись без зусиль...
Кохання-сонце гріє і мовчить,