Ірина Вірна
Є чудові прекрасні вірші
про природу, мрії, кохання.
А бувають рядки-рими інші,
що несуть в собі присмак страждання.
І слова ці, вплЕтені в жмуток
Хто зрозуміє душу жінки,
Її палітру, всі відтінки,
Тендітну мрійність ніжного єства,
Закоханість, кокетство й почуття,
Вогонь безмежного кохання
Муркотить на вушко і шепоче тихо
Вітер серед листя: проганяє лихо.
Прислухайсь до тиші та примружуй очі,
І прийде до тебе казка серед ночі.
Зацвітуть яскраво хмари, місяць, зорі.
Ти зраджуєш мене із вітром:
Тримаєшся із ним за руки,
І той тобі шепоче в вухо,
Що тільки він тебе обсипле квітом…
А ти хочеш дожити до миру?
І не згадувать слово "війна"...
Обійняти рідну людину,
що вернулась із пекла жива...
То притисни руку до серця,
"Вчися чекати, друже,
Вчися чекати".
З циклу "Забуттям" В.Стус
Усі ми вчимося чекати (кам'яній...)
Кожен на щось своє (кам'яній...)
Я можу жити інакше:
розплесканою на асфальті калюжою...
причаївшись на небі легкою хмариною ...
припорошити землю градом колючим ...
Зазирни у північ.
Відкрий для себе таємний світ майбутнього.
Ти бачиш не тільки пилюку дворову,
А білі хмарини і неба блакить.
Для мене майбутнє має свій колір –
Колись було... А, може, ще щось буде?
Ні, не з тобою. Я не повернусь.
Я буду йти собі, як ходять звично люди,
А не повзти з обламаними крильми.
Я б так хотіла раптом все забути...
не чіпай мене руками
й пальцями душі струн не торкайся
я кричатиму-верещатиму
тільки б утекти від розпачу
я прошу тебе: закохайся
в іншу цивілізацію
...А я думками біля тебе...
Цілую очі і волосся.
Коханий мій, ненаречений,
Разом нам буть не довелося.
І наесні, коли квітує,
А я вже живу без тебе! Ти уявляєш таке? Чи ні?
Можу вільно розправити плечі і не чекати образливих слів.
Та й очі твої без блакиті, а сірі, як мокрий асфальт.
І крила мої з кривавих рожевими можуть стать.