Ніка Ареміх
Ти не кажеш "люблю". Та очима
Труїш душу мою знов і знов.
Я не знаю, у чому причина,
Я не знаю, чи то є любов.
Ці глибокі, розгублені наче
Хмарно-ясні озера отрут
І знов вивчати стелю півгодини..
Набридло. Так нічого не змінить.
Бо кожна ніч вбиває час невпинно,
Бо день краде у мене кожну мить.
Бо я вперед дивитися не вмію,
Ми сказали з тобою "ніколи".
Просто кожен собі під ніс -
Бурмотіли, нічого такого -
Дивне слово криштальних завіс.
Ми ніколи не знатимем зради,
Сиджу у кімнаті, запалюю свічку,
А руки мої починають тремтіти
Я все намагаюсь забути про вічне,
Я більше не хочу нічого хотіти
Тривога у серці спалює душу,
А сльози вмивають і горло печуть...
Що з тобою єднає нас? Думаєш, сміх?
Бо сміятися можна зі світу,
Із природи, із себе, а також з усіх,
Хто вважав, що ми — “трохи з привітом”.
Може, легкість? Бо легко з тобою завжди,
Закінчились, схоже, нарешті морози
Недоречні, я думаю, навесні,
Тому не бійся: це ніякі не сльози
На моєму обличчі такі рясні,
Я просто каталася під дощем.
Якби було можна відкрити серце,
Я більше не злякаюсь вкрасти сон.
Цілунком розбуджу твої повіки,
Так ніжно пальцями торкнуся скронь,
Що розум стане твій моїм навіки.
Вдихну твого волосся запах знов
Любистком вимию волосся,
Візьму в руки олівець.
Все, що в долі не збулося -
не прийшло і не вдалося -
витираю нанівець.
Я забуття шукаю в щастя митях,
Весною біль глушу своїх думок
І очі, так довірливо закриті,
Дають зробити в невідоме крок.
Мені здається, тінь моя живіша,
Дощ
Ллється крізь шибки
В тінь
І затікає у вікно душі,
Й серце пусте луна відгуком спогадів.
В'ються слова плющем
За тиждень я вже буду у дорозі.
Сидітиму у потязі, мабуть,
Дивитимусь у вікна на морози,
Що певно сили знову наберуть.
Прощатимуся з містом ненадовго,
Я божеволію... Чи довго ще лишилось?
Та ні, мабуть, бо змінюється все.
Змінились люди, та й життя змінилось,
Лиш вбивчий смуток зміни не несе.
Минає час; хоч все таке знайоме,