Юлія Рябченко
Забути... бути... як усе болить,
і слухати підвечір шепіт хвиль...
і вічність наче поруч, через мить,
і можна доторкнутись без зусиль...
Кохання-сонце гріє і мовчить,
Знов дощ... Він посилює кавозалежність,
Ти знаєш, хто чесний, ти бачиш, хто бреше,
І вітер... Цей вітер такий непомітний...
Він знає хто хоче, кому непотрібний.
Волога тканина зеленого листя
Парує під сонцем,тріпоче і висне,
Сплелися важливості і неможливості,
Мереживо вулиць промокло від осені,
Безвітряне місто туманом насичене
Застигло в бурштині багатоголосся,
А небо так дивиться пильно у вікна,
А вікна зашорені від непогоди,
Маленький інтроверт в моїй душі
не може більше бачити людей,
він хоче море кави і віршів,
морозиво, ромком і сто дверей...
І я не знаю, що тепер робить
з маленьким, але впертим психотипом:
На краєчку північного сяйва дрімає вічність...
Чи дасть вона шанс збудувати новий ковчег?
Чи буде можливість ще раз перевірити міцність
Запакованих жадібним людством у пластик планет?
Всі кричать про кохання, кричать, але мало хто любить...
Наче діти примхливі, що хочуть усе і завжди...
Пухлина мозку чи душевна рана?
Ненависна тобою чи кохана?
Яка різниця - деінде чи поруч?
Немає серця чи воно ліворуч?
На небі бути чи в ядрі земному?
На чужині лишитись чи додому
Зелена шкіра ще прозорої весни
затягує зимові рвані рани...
вже не чекаю повідомлень і листів,
а просто хочу, щоб цвіли фонтани,
потужні і шалені, як життя,
дзвінкі і невгамовні, наче юність,
We are okay, and easy to be good,
To teach, to judge, the kind of care,
We see ourselves in the Malevich’s square,
But, maybe, it’s a side of color cube.
Слова порожні і пусті пустопорожнім,
на тлі потворної війни ми так не схожі,
і крила стали наче хрест... куди летіти,
коли під поглядом небес вмирають діти...
Заклякле тільце притиска до серця мати,
тобі ж аби під хохлому все розписати,
Той самий день, та сама ніч,
Весняний вітер у волоссі…
Я знаю – зараз ти не спиш,
Та не питай як це вдалося.
То ллється музика чи кров?
То доля зламана чи гілка?
Казка, крила, кораблі
Повертають нас додому,
Ми залишимось в СD
Та на дисках в Google photo...
Кава, книга, крем-брюле
Зачекались нас у місті,
Лише на кордоні світів затихає вітер...
В такі тихі дні не доходять листи з того світу...
А, може й доходять, та хто їх уміє читати:
по хмарах, по листю, по гущі з ранкової кави?..
Хто їх доставляє відомо, але не точно —
Коли богу сумно, працює собі листоношею,