Виктор Харламов
Смешное солнце, горицветом, Сгорает в нас с весенних дней... "Любви Цветаевой, не смей, Забыть!.." - нам шепчет диво это. Воспоминаний искры; гасну.? Нет, невозможно позабыть Прекрасного горенья прыть; Даётся жизнь... - не понапрасну. Красиво, быстро, Бог., сгораем Последней искрой., на лету.., Бузумие ль чтит простоту, Что между адом дней и раем.
Кровавим світом нехтуючи враз,
Святкує пезля квітня чародійну
Уяву... - лиш хвилину, богомаз,
Турбує почуття, любов подвійну...
Кохання серед куль, ракет, в блакить,
У лютому чорнила плачу...
Писати, лютий, вірш мастак,
Поки сльота ще має вдачу
Весні насниться щастя смак.
Тачанку ніч дає раптово,
На очах у людей та фортуни,
Я, злиденний, ридаю один.
Молитви шлю до неба та руни,
Там живе лиходій - Божий син...
Бути схожим бажаю, снів мріє,
Пока вам не до этого, пока,
Вы прибываете в восторге, с кастой
Свергающей Петра, от лжи ушастой,
Поверив рашке, бене... Дурака
И умных видим мы немыми раз.?
/ з Виктора Нікоди /
Виростає людина з країни ж бо ні:
З мрій, з прочитаних книг, любові...
З праці, досвіду у множині,
З істин, що осягнув в щирій мові.
О, Лорд моей любви, вассал лишь твой,
Почтительно тебе я шлю посланье,
Мою слепую преданность открой,
Не остроумие гордыни ранней...
Обязанность сказать так велика,
Петра и Павла праздник восхитил
Молитвами от Господа, народы...
Любовь и Ненависть затмили ил
Однообразия беды природы...
Апостол и гонитель... - оба врозь,
Повторю, ще до розлуки,
Під любові щем,
Що любила я ці руки, владні… з сліз дощем.
Очі, за несамовиту
Вдачу всіх наяд.
Де край завірюх, сніг, лють,
Де вітер... - біда...
Враз можна і не збагнуть:
Людина.... - бліда...
Почне тихо йти, немов,
Я жив, лихі часи долав
Такі дні знав, пекельні дати!
Хлопчиною мене до лав
Війна благала, - у солдати,
У патріота вищий чин
На захист Батьківщини стати.
Гірським вершинам ранок лестить. Так,
Їх луків сяйвом ніжність поцілує,
Як золотом алхімії мастак,
В потворності від хмар.., бо втечу всує,
Призначили, дозволили... Всяк час,