Володимир Каразуб
Небо здійняло над обрієм полум’яну п’яту
Відкинувши зблиски мерехтливого люрексу
І ти стрепенувся від замрії перевертаючись за бильцем крісла
І падаєш від землетресу сновидіння у теплі долоні часу,
Немов принцеса на горошині
У сотні нагромаджених покривал епох.
Покинь обладунки свої в кімнаті з товстої романіки,
Свою недолугу, видовжену тінь спускаючись долу
У внутрішній дворик з колодязем,
замок порослий травою між кам'яною бруківкою, покинь
Куртуазний апостроф розкішних жіночих грудей
І готичне небо,
Ці очі бурштином налитої антики,
Погляд, і пишно заплетені бантики.
Архаїка часу жіночих очей,
Мільйони безсонних банальних ночей.
Живопис, музика… любов одинока,
І фантики, фантики – смерть вирлоока,
Хто я, скажи, що тут в гримасах віри
Одній тобі у вірності клянусь,
Що в погляді твоїм боюсь довіри,
А більше, щоб довірилась боюсь.
Що чуйних слів патетика нестерпна, —
Говори зі мною.
Говори.
Тим голосом
Що
Із
Коли я про тебе згадую, насамперед
З атласних зшитків моєї пам'яті, —
Немов зодягаю в картате плаття
І роздивляюсь у тріснутім дзеркалі
В сотні назбираних віддзеркалень
Там проявляються відбитки крил на білому полотні туману,
І вуста приховують сторінки недописаної повісті.
Недомальоване серце з відкритою кліткою, у кожній кімнаті міста
Зазиває птахів поселитися в його темній обителі.
Там, світанок зазирає до відкритих шухляд закапелків її душі,
Погляди обстрілюють зграї картеччю своєї самотності,
Коли б могла промовити слова,
З яких у ніч спадають вниз окови,
То їх моря несли б твого човна
Між зорями до берега любові
Так легко як, так просто як птахів
Чорніє небо кінотеатром
І місяць здається осколком екрану
І зорі в сузір'ях приховують автора
До титли і коми, від краю до краю.
Як вибух ракетної бомби розносить
Будинки в повітря, ініціали
Змішалось все в безформній вазі сну,
І запах гіацинтів й форми лілій,
Мов світ дзеркал створив свою весну,
З троянд – уста, пелюстки слів з камеї,
Зібгавши всю квіткову таїну,
В повабний стан м’яких, округлих ліній.
У тих місцях де час вплітав його
В косу вітрів, в осінню поволоку
Коли він зник і більш не приходив,
Всім іншим видавалось, що присутність
Його пливка крізь задзеркалля часу,
Що прийде він, вірніше, що назавжди
Ти думаєш, словом, до неможливості
Надто багато, і за кожною комою,
Серце зникає в рядках наївності.
Ти стала для мене ще більш невідомою;
Ще більше далекою і безнадійною,
