Христина Сможаник
Залишити би тишу по-собі
І більше нічого не треба.
Ні добра, ані злого тобі
Не була б в них така потреба.
Щоб забулись й на мить схаменулись,
Назад обернулись – у сни окунулись,
І в любові скупались – нею напувались,
Як Земля ранковою росою.
Я ненавижу день
Я закохалася у ніч
А ти є дурень
Прошу з віч
Та зникни вже,
Коли лягаю
Прошу тебе,
Навіть благаю.
Так хочеться зникнути
Ароматом розтворитись,
В себе поникнути,
Десь в хмарах заритись
Та біль і страждання
Вибір чекають такий,
Адже прощання
На смак сам такий
Позволяю себе я любити
І собі позволяю кохати.
Знаю, що словами можна убити,
Не лише злегка поламати.
Я посміла у Бога молити
Ще життя коротеньку днину,
Щоб у хмари з тобою взлетіти,