8 Лист подумки
1. Біля монастирської брами
Ще день вербі коронуватись
та вщертно вітром наливатись,
і величатись житлом птичим,
і крону щебетом музичить.
А потім все, заламуйсь, гілко,—
дудить пронизливо сопілка!..
Очима, де не запряду,
жовтаву скалочку знайду:
то віск проріс,
а то живиця…
краплини сліз,—
яка різниця,
що нам віщує знов біду.
А ще недалі як учора
красоля нишкла в квітнику,
лежала тінь чиясь прозора
на щойноструганім току.
Як весело снопи стояли
і дві вівсянки щебетали
на гостроверхім вустюку…
Це зміни ті, яких ти праг,—
сидить небалакучий птах,
поводить чорним своїм оком
за кожним рухом,
кожним кроком,
й на сопілчаний клич високий
ростуть круки, як шпичаки,
і однозначно й так завбачно
спростовують твої думки.
Про що це все? Про швидкоплинність,
про біль в схололій крапелині,
про злегковажені часи!..
Та ще — про пташині голоси.
Лиш не про сум і нудьгування,
не про сопілчине туляння,
не про пір’їн злинялих жмут.
А все про суще, безпричинне,
яким ні краю, ні почину,
і про звертання щохвилинне:
— Я, Боже, тут! Я, Боже, тут!
2. Через поле
Печальники мої, кричальники щоденні!
Покошено сніги, і на високі стерні
упала тінь листка та й гнізда відігріла —
летять собі на них ізпіднебесні стріли
і вражених зміят, пришитих до землиці,
над полем весняним несуть, як плащаниці…
На дерев’яний плуг наляже ратай з вітром —
широка борозна ізнов буде бриніти.
Просиплеться зерно й ворони самосійні
на чорне полотно по гніздищах надійних.
Двопільний урожай збереться теж дворуке,
один — на коровай, а другий —
чи ж на круків?
Кричальники мої, печальники щоденні,
знов переплутав Він одне із другим в жмені.
Засіяв спершу сніг, а опісля вже — зело…
Чи ж гніватись?..
Той Бог… якийсь він невеселий.
Чи ж клопоти його ізнову опосіли:
замість хлібів густих йому вродили стріли.
І ходить жнець сумний,
ніяк вкосить не може.
Чому ж із нас ніхто йому не допоможе?
3. Розпиток
Пощо так є, як є? —
стратенство повсякчасне,
все, що вогніло, — гасне,
від корогов прекрасних
в долонях — руків’є.
На віск кладу печать,
і мову затаврує,
адже з-під ніг кричать,
відрікшись фарби, — вруна;
і вічність, що в очах,
зіниці звуком круглить…
То захват, то жура
ламають жили дзвоном,
а з плоті мені — страх
відтворює колону.
І словом, як вапном,
все кріпиться на стиках,
риплять суглоби знов
під троїсту музику,—
то вихитався рух,
як пагін із зернини,—
тичба колон довкруг
щільніша щохвилини.
Та тверді нестача,
щоб плюсклу тінь відкинуть…
І вироста з плеча
цікава будячина.
Стебло перехлюпне
всю гіркоту зелену,
а все, що є,— було…
Чи ж буде й після мене?
4. Ночівля
В смак тиші — пам’ять знов занурив,
де звуглений чорніє птах
і голомшіє вовча шкура,
розіп’ята на кулаках.
Услухливо, як камінь в річку,
з чуттям всесяжним глибини
летів, і струмені навстрічно
вергали запах давнини.
І кислість смушку в красній скрині,
і терпкість хрому й кунтушів,
і хижі пера соколині,
і дух козачої душі.
Покрасти в очі все до риски,
та як же з часом, давнино,
якщо розсипалась колиска
від доторку на порохно?..
Згортаю пучки з переляку,
зринаю, зраджуючи слух, —
виношу лиш відвертість смаку,
а в пучках трину від розрух.
5. Ранок
Обновились вікна зранку,
щоб надвечір заніміть,
щоб відкрилась кожна шклянка,
як важка чавунна кліть.
З них перепурхом вільготним
на роздоленьку свою
чорні вилетять полотна,
в крила широко заб’ють.
Незмережені дочасно,
непробілені ніким,
миттю призелень пригасять,
пороздмухують пташки.
Чи ж біда моя журбова
на журбину бідину
підвелась, як хрест дубовий —
ні звалю, ні підітну?..
Лучче б серцю бути з воску,
пучкам — з срібла, щоб не знать
оту волю смертоносну,
гостру місячну печать.
Голки б солодко впивались,
з вощаниці б капав гнів…
Боже, чом воно не сталось
так, як я того хотів?
6. Біля Дніпра
Порожніють руки.
Птах, що випадає з повітря,
і висипи горбаті.
Незаповненість простору тебе непокоїть
ще більш, ніж учора.
В круглі ями, де бані кульбаб височіли,
падолисту насіялось — до позолоти!
Порожніють очі.
Цегла по цеглі —
хтось розбирає мура довкола тебе.
І вкрадається холод,
вільгне пісок під ногами,
і слід, що ти думав — тривавий,
затягує хвиля.
Довго сушиться невід порожній,
на веслах холодних мережиться блискіт.
Дорога тобі на розріджений обрій —
там хтось бовванів ще від ранку —
порожнина лишилась…
Срібляста луска запорошує очі —
на зиму.
Човна відв’язавши мілкого,
попробуй на лікоть хоча б
відступитись від себе,—
чи дивиться хто на оту порожнину байдуже?
Як рясно порошиться мерехт зчорнілий,
гніздечко снує в спорожнілому вусі кигиця.
Зія порожнина.
Поквапся скоріше у неї вміститись.
Та ж холод такий, що зсудомлює волю і руки;
і раптом заповнив усі порожнини
розважливим звуком:
— О-о-о-о-о…
(відлуння)
7. Над водою
В теплих гніздах води
задрімало каміння безлике,
що ж той сон надовкруг,
як на волосі вітер цигика,
і летить поплавець,
перепурхує з хвилі на хвилю,
і байдак, як корець,
ну ніяк недочерпає зливу.
Об повітря розбивсь —
недописану вигладив зморшку
жовтий диск —
сліду жовтого стьожка…
Завтра — ніч, а сьогодні
пір’їна — весло і піску одностайність.
Завтра — сніг, а сьогодні —
хитальна-хитальність…
Щасним будь! Щасним будь!
Щасним будь!
До свого осереддя розмитий:
чесна путь — хресна путь,
і на «потім» нема чого жити…
Широчезне «т е п е р» — від звуку
аж, гай! — до відлунку, що гине;
твій життєпис запіксь на пері соколинім.
Все в три слова вкладеш:
«був такий» і «немає»…
і не визначиш меж —
ні початку тобі, ані краю.
Присусіджений скрізь
до усіх відумерщин і зросту…
І не треба тут сліз,
бо воскреснуть так просто,
так просто, так просто.
8. Лист подумки
Чому ж мені, друже,
так солоно пахне любисток і рута?
У пучці метелик крилом перевіює сутінь.
Метелик ручний і приручена рута зелена
позначили ніч високосну для мене.
Вузенька та ніч, наче кладка вербова,—
її перейти — що примислити слово.
Та що я скажу, коли замкнуті губи водою,
крило неминуче ширя над тобою?
Це все зволікання з його неминучим чеканням
на перше питання
(воно ж бо таке, як й останнє):
— Пощо, і звідкіль, і допоки? —
Низенький одвіт, хоча звуки високі…
Таке-то, мій друже, ходіння за межі денного:
почуєш лиш крик звідусюди…
і більше нічого, нічого, нічого.
9. Навіки з деревом
Яка це гра? — навперегін
іти з ціпком вербовим
і все очікувать одмін
на гоні полиновім.
Все той же степ, і обрій той,
і ступінь дрібцюватий;
і котить нехворощ — до втом —
розсохи сугачаті.
Об ощерхльовану щоку
розіб’ється шуліка,
та й не полишиться знаку,
ні спогаду довіку.
Із-поза спини наперед
все бігти патериці,
не знаючи ні меж, ні мет,
де треба зупинитись.
Знай доганяй, переганяй,
перемітай степ кроком,—
тут самосіється врожай
трави на всенькі боки.
Лиш виб’є прузлик дріж тонку
у кійло волосінне —
на самовпевненім ціпку
проб’ється брость осіння.
При потопельстві так тримайсь
і пальців не розв’язуй —
не то розбурхана трава
знесе назад відразу…
Проб’ється, може, корінець
і вхопить шлях раптово,
поклавши мандрам сим кінець
душі твоєї й слова.
1967
