Або навпаки. 2#151
Ти вже і забув це тримтіння в очікуванні, ніби, як в дитинстві, перед днем народження, або, коли хтось має приїхати?
Ти вже і забула, як це фантазувати, нереальні, але інколи такі цікаві і настільки банальні, смішні речі?
Ти вже і забув, коли останній раз так звінко сміявся, і морщив носик, до болі в животі і складністю вдихати?
Це все було загублено колись, вдаючись до переломної, від реальності і себе в ній - в депресію втечі…
В течії, чи проти течії?
Ти чи я?
Ким би сьогодні хотіла бути?
Похуй протиріччя,
коли губи такі горячі.
Від порожнечі найважчої
і бажання все це нахуй забути,
до нових значень,
та лише питання «Як?»,
у власне наріччя.
Дивні речі. Чудо думаю - в темряві, цілуючі тентідні, але сильні, тримтячі від жаги плечі.
Сходом чи заходом? Холодна, як північ, а всередині тепла, як довкола, весь екватор земний, викликаєш цунамі.
Попри іншу віру, я зраджу бога в твоїх віршах, впаду в ноги, як водоспади у ріки, молитимусь в розпачі.
Давай розкладем себе, по згибах обтертих, а потім складатимем, створюючі нові, невимовно чудові орігамі.
Ти вбиваєш в мені постмодернізм…
Або навпаки.
