Ad futuram memoriam
I
Минуло вже стільки, що ти геть усе забула,
але я не зумів би й під чорною крапкою дула.
Не тому що без тебе я майже дійшов до краху,
а тому що усе памʼятати — питання фаху.
І хоч я за освітою мав би відкрити бізнес,
а посад в мене більше було, ніж в дитинстві прізвиськ,
якщо зняти усі ті таланти, скіли та гобі,
то у залишку маєш поета — біда та й годі.
Тож достатньо заплющити очі, щоб час з прямої
мутував у сузірʼя меморій про нас з тобою.
Не завадить і те, що між нами тепер півсвіту
та кути, що гостріші за вилиці Тільди Свінтон.
І хоч ми вже давно у смиренності з часом глибокій,
є ще ризик порушити рейдами цими твій спокій.
II
На зупинках, що я їх відвідував кожний ранок,
у прозорому проміні поміж брудних фіранок,
у натертих долонях від шкіри керма водія
формувалося те, чим колись були ти і я.
Серед пилу, що їм укривалося місто за ніч,
і знайомих жінок, що потроху виходили заміж,
серед втоми безсонних ночей і моїх помилок
я знайшов те, що згодом лицем по землі проволок,
і навмисно цей термін ховаю в абстракціях, бо в
моїм світі давно не вживається слово любов.
III
Хоч мене оминає, яка то була пора,
те, як ти усміхалася, голову підпира,
і дивилась то в очі, то й зовсім кудись крізь них,
я б від безлічі інших поглядів відрізнив.
Попри холод у серці, квартирі й морозну осінь,
прохолода тих зустрічей перших бентежить досі,
і якщо б нас на фізиці вчили тайм тревелам в виші,
я сказав би собі покохати тебе раніше.
Може пара ночей у рівнянні, що Бог нам вивів,
зупинила б мене від шляху деструктивних зривів.
І тоді вже хтозна, як змінився б перелік формул,
що керують життями вправніш, ніж придумав Орвелл.
IV
Але я відволікся (тебе це навряд здивувало б, —
в морвокзалі, коли ми дивились на вигини палуб,
я втуплявся очима у порт, де гула індустрія,
і ти брала мене за щоку і вертала у стрій.
І не знаю, що було дурнішим в той вечір: чи я,
чи жахливі в своїй провінційності назви яхт.
Ми стояли на березі, ледве тримаючи сміх,
хто міг знати, що я пришвартуюсь тут довше за них).
Навіть страшно стає, як детально я бачу все це,
для поета найлегше — в смітник, а найважче — в серце.
Наче знав, що колись все це стане великим віршем,
і зберіг тільки те, що травмує мене найгірше.
V
Я хотів написати про те, що забув всі назви,
тож, виходячи з цього, забув незабаром й нас би,
та відразу позгадував всі ті проспекти й майдани,
тож ще довго носитиму меморіальні кайдани.
Тут за збігом обставин на думку спадає постіль,
але я поважатиму твій персональний простір.
Та й відтоді мене поносило по різних спальнях
у хаóсі ночей одночасно і перших, й останніх.
Ти водила мене у кіно і сідала поруч,
але я все дивився на тебе. Ліворуч? Праворуч?
Все ж із часом туман нависає над нашою повістю,
і колись я прокинусь забувши тебе вже повністю.
VI
Коли ми були вдвох, я писав про усе, крім тебе,
щодо точного терміну й сам до кінця не певен.
Чи то було шість місяців? Девʼять? Чи може рік?
Чи боліла моя голова, коли нас прирік?
Це не виправдань пошук, не спроба знайти причину, —
просто мав подивитись на себе чужими очима,
і тепер, коли груз мого "я" на плечах відсутній,
зрозуміло, хто був прокуратор, а хто — підсудний.
Коли каятися вже пізно, а вішатися зарано,
залишається тільки жити, прикриваючи свою рану,
усвідомлюючи нарешті, що коли настає кінцева,
ти своєю брудною грою не здолав нікого, крім себе.
VII
Коли місто вкривалось текстилями сніжних ковдр,
я години на тебе чекав, як останній бовдур,
загалом, не тому що був схильний іти на жертви,
а тому що в самотності міг би себе ізжерти.
Може саме тому я тікав із обійм в обійми
у надії, що станеться диво й мій біль обірве.
Як би сильно шляхи наші не розбігались врозтіч,
у твоїх безневинних очах не читався розпач,
чи ти вміло ховала від мене від мене тугу і втому
і казала мені, що причина зітхань не в тому.
День, коли все скінчилося, був аж трагічно світлим,
ну і шоу ми утнули тоді пересічним свідкам.
VII
В день, коли ми зустрілися, небо було обʼємне,
ти несла у собі красу і розбила її об мене,
як ми знаємо, біль не тримає мене у рамках,
тож я нівечив ступні, ходячи по уламках,
і збрехав би, коли б говорив, що останні миті
і для мене водоймами болю не були вмиті.
Ми ділили любов і нарешті знайшли невідоме,
я востаннє тебе обійняв і подався додому.
Нелогічний кінець у неточній науці любові,
де герої ненавчені чи взагалі випадкові,
і де стільки краси, що заледве знаходиш місце,
розуміючи, як ти довго з собою ніс це,
і нарешті дасиш її світу в останніх одах,
вперше за бозна-скільки спроможний зробити подих.
жовтень 2023
