Балада про батька
З дитинства раннього я тата все просила:
– Ти про війну, татусю, розкажи.
Він голову схиляв низенько сиву:
– Ні, не питай, дитино, не проси.
Чому мовчав мій сивочолий тато,
Чому так низько голову схиляв?
Було питань у мене так багато,
А він – кричав ночами, вдень – мовчав.
Лиш потім, вже через багато років,
Коли улігся біль страшний в душі,
Сказав, кімнату міряючи кроками:
– Ти, доню, про життя моє пиши.
Схилилась я над зошитом учнівським,
Писала тихо – він розповідав,
І про війну, і про полон фашистський,
Він пам’ятати це заповідав.
Я пам’ятаю і, здається, бачу,
Страшний той бій на Прип’яті-ріці.
Поранений солдат лежить, неначе
Не встане він ніколи у житті.
Війська радянські з боєм відступили,
Стікали кров’ю ранені бійці,
Фашисти поміж ними все ходили
З ненавистю та зброєю в руці.
Та не судилось хлопцю в круговерті
Померти на скривавленій землі,
Прийшов до тями він у лазареті,
В операційній, в німців на столі.
І вже полон, і вже барак забитий
Солдатами колишніми ущерть.
А люди стогнуть, люди просять пити,
І поруч з кожним вже чатує смерть.
Казав це батько, і пекучі сльози
Котились по неголеній щоці.
Як вижив він в бараці у морози,
Як пережив тоді страждання ці?
Нам не збагнуть цього, не уявити,
Йому ж було всього лиш двадцять два.
Ще зовсім юний, ще б життю радіти,
Чекати щастя, вірити в дива.
А він страждав, поранений, голодний.
Роботу непосильну і важку
Виконував під наглядом холодним,
І думу думав, чорну і тяжку.
А дома ждуть дружина й діток двоє,
Стара матуся сльози пролива,
А чи діждеться сина з поля бою,
І чи побачить ще, поки жива?
Побачила. Прийшов в п’ятдесят першім
Де був? Та ж покарання відбував,
Що у полон потрапив майже мертвим,
За те, що мук пекельних там зазнав.
Татусю рідний, голубе мій сивий!
Страшною молодість твоя була,
Війна й полон здоров’я підкосили,
Тепер лежиш ти на краю села.
Прости, мій батьку! Я в журбі застигла,
Свою низенько голову хилю,
Прийшла сказать, що за життя не встигла,
Прийшла сказати, що тебе люблю.
