Бандурист
Сяяв, росами умитий, на деревах кожен лист.
У неділю на могилу йшов співати бандурист.
А назустріч бандуристу панський вискочив лакей.
— Чим, — питає, — ти сьогодні розважатимеш людей?
Ти дивись, там про лакеїв не співай, не бубони,
Бо бандуру обчухраєм до останньої струни.
Бандурист подибав далі. Зустріча його глитай.
— Дам копійку. Ти про мене щось хороше заспівай.
А як бовкнеш щось погане про персону про мою,
Я спущу собак на тебе, я хортами зацькую.
Бандурист подибав далі. Чує — котиться ридван.
Із широкого віконця витикає пику пан.
— Йдеш, — питає, — на могилу? Знов співатимеш? Ну-ну…
Спробуй бовкнуть щось про мене — у могилу зажену.
Бандурист побрів понуро, а назустріч поліцай:
— З чим ти ходиш на могилу? Розкажи і проспівай. —
Бандурист, зітхнувши важко, відповів йому: — Ходім…
Станеш збоку та й почуєш, що співатиму усім. —
Поліцай спідлоба блимнув і оскалився, як звір:
— Щось почую незаконне — запроторю у Сибір!
Бандурист поклав бандуру на притоптану траву.
— Я, — сказав, — сліпий, незрячим сорок літ уже живу.
І не бачу, що ти, хто ти — отаман чи генерал,
Що на себе почепив ти — пістолет чи самопал.
Та нащо мені те знати? Я бреду, як уночі.
Все добро моє — бандура та торбина на плечі.
Але знаю, серцем чую: жде на вас погибель десь,
Якщо ви старого діда ще й сліпого боїтесь.
Сяяв, росами умитий, на деревах кожен лист.
Не співав у ту неділю на могилі бандурист.