Болить

На відстані все неподільне і чисте…

Золотоноша-хмара точить мед.

Вже стало склом окапинясте листя

і порохом сльозиться пташки лет.

На відстані село площиниться поволі,

і клопоти його тобі давно чужі,

як гребінець, який ти загубив у полі:

прожитий день давно по денце спорожнів.

У сонячне дупло рій золотий всотався…

На відстані ти сам ніби приснивсь собі…

Лиш обізвався стовп до тебе мідним басом

і тонко сколихнувсь, мов павутинка, біль…

О Боже мій, скажи, ну як тебе не кликать?

Я тону уві сні? Мене гарячка тлить?

Який здрібнілий світ, а я такий великий!

На відстані душі безглуздо далі жить!

І що мені до мук, які давно минули?

Я ж з голоду не пух, карали не мене,

і не мої кістки розщеплювали кулі,

і глибша забуття, і відстань з кожним днем

все більша…

розповзлись колись смертельні звуки…

Там телеграфний стовп, тут — павутини нить.

На відстані душа. Нестерпні ж в т і л і муки,

на відстані мій крик: «Болить! Болить! Болить»

***