Червона Шапочка
І
Жила давно в селі однім
Краси незнаної дівиця,
Бабусі догодила всім
І нені стала помічниця.
Червона Шапочка її
Сусідська дітвора прозвала,
Бо русі локони свої
У ній вродливиця ховала.
Коржів матуся напекла
І донечці коханій каже:
«Твоя бабуся знемогла.
Сходи, допоки сонце ляже.
А, ідучи, остерігайсь
Вовків у лісі чорнобривих,
В розмовах з ними не змагайсь
І кігтів бережись хапливих».
ІІ
Пішла дитина сторожка́
З кошем малим під юну руку.
У ліс дорога не легка́,
Та спів розважує онуку.
Аж раптом з-серед буйних віт
Почувся шурхіт, тріск і скрегіт;
Птахи спинили вишній літ,
Подув на плечі пізній легіт.
Червона Шапочка, круго́м
Зачавши спіхом озиратись,
Од шуму подалась біго́м,
Не хтівши Вовкові дістатись.
Аж ось навпроти неї Звір:
«Куди прямуєш ти, дівице?
Я знаю всі стежки, повір.
Дай виведу тебе, ягнице!»
«Мені не можна говори́ть
З тобою, лісовий хижаче!
Мене бажаєш умори́ть!
Вже не одна од тебе плаче!»
«Скажи хутчіше, хто увів
Тебе в глибоку сю оману?
Чи б я зоби́дити посмів
Таку красу, од неба дану?»
«Не буду слухати речей
Твоїх до нуду солодкавих.
Ти безліч обманув дітей
І в пазурах розтовк шершавих».
«Тоді дозволь прихорошý
Тебе, забравши з п’я́сти но́шу.
Спочинь, мандрíвнице, прошý:
Твоєї втоми не вино́шу.
Дозволь до тебе підступлюсь!»
«Пусти мене, ворожий кате!
Од тебе, втікши, утаюсь,
Як научила рідна мати».
«О юна мавко, зупинись!
Тією не тікай тропою:
Каміння там простерте ввись,
Ачей поранишся стопою».
Дівча несеться вздовж ріки́,
За нею Вовк женеться ззаду,
А вітер в’ється край руки́,
Волосся тіпає безла́ду.
Аж ось натрапила нога
На камінь, вкутаний травою, —
П’ятý покинула снага,
І кіс торкнувся Вовк губою.
«Постережись, квітучу в’язь
Невдержним бігом ти прим’яла.
З колін рудих сочиться мазь.
Невже для сього ти тікала?»
Звільнившись, дівчина біжить,
Пірнає нишком у діброву
І, щоб од Звіра плач укрить,
Болючу приглушає мову.
За ветхим дубом стоячи́
Навколішках, сама, небога
У неба просить, шиплячи́,
Дійти до бабці до порога.
«Над головою капотить,
І світло хмари заступили.
Душа моя до сліз болить,
І зрушити не маю сили.
Благаю, Боже, однеси
Мене відсіль мерщій до рідних,
Чоло спітніле ороси,
До слів моїх дослухайсь бідних!
Вже чую хруст межи́ кущів —
І перед зором все темніє…
Зіниці бачу між гіллів —
І серце зо́страху німіє…»
Звір лапу довгу опустив
На плечі ніжні і тремтливі,
Цілунком шкіру намастив —
Зімкнулись очі ворожливі.
ІІІ
В хатині вбогій і вузькій
Бабуся внучки доглядала.
Жива на по́стелі м’якій
Червона Шапочка лежала.
«Як довго спала я, скажи?»
«Годину, може, дві, не знаю».
«Мій кіш, бабусю, розв’яжи.
Тебе дарунком пригощаю.
Не пам’ятаю, як прийшла
До тебе я сьогодні, люба».
«Невже забула, як несла
Тебе рука хлоп’яча груба?!»
«Що мовиш, рідна, повтори?!
Сього ніяк не може бути!»
«Я ввік не бачила мари.
Чи гірко, доню, правди чути?»
«Куди, бабуню, ти ідеш?»
«На кухні маю я прибрати».
«Навіщо різку ти береш?!»
«Я хвойди хочу покарати!»
В журбі дитина утекла
До мо́року назад у хащі,
Під дубом знову прилягла
І всі згадала сни найкращі.
«Агов! Мій любий, надійди!
До тебе духом я горнуся.
Мене пропащої знайди!
Без тебе в смерть я обернуся!»
«Я тут! За лікоть мій візьмись,
Тебе не одпущу навіки!
До лона серцем притулись
І розімкни свої повіки».
