Дилеми
Вже чути як в зимові, здавалось непробудні, сни
Тихеньким дзюркотінням юнь весни
Просочується, щоб згодом перейти у гамір літа!
А там і осінь не мине. Ошатна. Стигла. Світла.
І птахи перелітні
Подадуть сумні свої нам голоси.
Їх каяття «прости-прости!»
до тих, хто зголосивсь
Тут залишитись.
З людьми. Або Людьми.
Одне одного сторожити.
Ось, дивись:
Біло-сірими нитками шитий
Світ тут гуртує всі створіння в купу мов у Ноєвім ковчезі:
Що йдуть на смерть, вітають тебе, Цезар!
А йти на смерть нас всіх штовхає лиш бажання жити!
В сумлінні й самоті, в молитві,
та за звичáєм старожитнім,
Допоки диво нашого буття іще не щезло
Із лиця землі!
Що скаже нам кавова гуща в джезві,
Про нашу долю наперед? Важливі речі:
Чи ті, хто повернуться, будуть гості прóхані до наших жител,
Чи будуть схожі на розкрадачів могил?
А наш портрет, до речі?
Чи будем в добрій пам’яті самі ми, ґречні і тверезі,
І сили волі не забракне нам? Чим буде пережите:
Мотлох-крам, гниючий у кутку, ачи остови крил,
Змайстрованих не для імпрези
в часи давно спожиті?
Всі натяки двозначні. Як свого часу перед Крезом.
І всі наче – двосічне лезо.
Просіяти би все через якесь чарівне сито,
Дізнатись: що тобі належить?
Що нас наситить?
З надій та сподівань чи з упереджень
очікування наші тут прийдешнього?
Яка дорога далі стелиться?
В якім млині наші кості змеляться?
Які перепадуть нам павутинь мережі -
що завдадуть нам тисячі порізів
і, не дотримавшися межі,
зрештою,
Утне їх Мойра стара своєю клешнею,
і розвіє хуртелиця?
чи ті, що в лялечки закутають нас,
і як не янголами, то метеликами
випурхнемо на сонце, в новий світ на поселення,
коли усе почнеться знову?
Що відповісиш на це мені ти, моя любове?
