Мономіф 6#131
Зазвичай, я віршами, намагаюсь достукатись, до якоїсь таємної істини,
Та частіше за все, прийти, до якого - не якого, але все ж таки висновку.
Цим же, я вперше, можливо, не буду у всесвіту просити милостині.
Та не намагатимусь передбачити в цій грі, шахів на дошці розстановку.
Щиро, я все бачу, та як мені знову здається, відчуваю тебе, розумію.
Але, знаєш, мені не залікувати рани, які ти прикриваєш руками.
Щоб не зробити гірше, не нарвати своїми діями невмілими -
Ти ж їх хочеш лишити на пам’ять, сховати за повільними серця стуками.
Очевидно я не той, хто тобі зараз, і ще довго не буде потрібен.
Твій топор війни, який можливо, і за вічність не вдасться зарити.
- Ваш вирок суду, звучить наступним чином: За своє кохання. Винен!
«В дію приведено протокол, по якому ви маєте самі в собі закритись.»
Я знаю, що сіяти на випаленій землі, рясно просякнутою сльозами -
Ніщо інше, як вкладатись в неминуючий голод, емоційні, тяжкі втрати.
Але я знав це із самого, самого початку, рахувався із можливими загрозами.
І все ж продовжував, збирати маленькі врожаї, удобрювати, і знову орати.
Метафори, як і всі ці слова, напевно не набудуть сакрального сенсу.
Сенсу не мають, і всі мої дії - так може на перший погляд виглядати:
Можливо, я така людина, яка старається, досягнути якогось нонсенсу,
Та для щастя твого, і справжньої легкості, я в стані ще довго чекати.
Не важливо, чим закінчиться ця історія, казкових двох персонажів,
Персонажі ці, по «Мономіфу» Кемпбелла, повернуться на шлях «Додому».
І вибрав підсвідоме, свідомому, викинувши зайве із свої багажів,
Зможуть віднайти свій «Елексир», підсвідоме зробити свідомим!
Ми обидва, з тобою, досить схожі, поламані, понівечені душі.
Та постанем, цими героями Кемпбелла, перед таким дивним питанням:
Чи продовжувати шлях, та ці дивні пригоди, пуститися в води від суші?
Або краще, осісти в своїх нетрях, вибравши «дім», дивним скитанням.
Зазвичай, я віршами, намагаюсь достукатись, до якоїсь таємної істини,
Та частіше за все, прийти, до якого - не якого, але все ж таки висновку.
Пропоную, нарешті, остаточно і назавжди, вивести свої страхи із тіні.
Та не намагатись передбачити, наших пішок на дошці розстановку.
