Надіїні надії
На землю спадав вечір. Палахкотіли білим цвітом сади, червоними коралами рясніли тюльпани, п’янкими пахощами чарували нарциси. Розімліла травиця відпочивала від спеки.
Відпочивала і Надія. Вона сиділа на ганку, стомлена важкою роботою, перегріта палючим сонцем, і дивилася на сина і невістку, що стояли неподалік під квітучою яблунею. Молодята закохано дивилися одне на одного, щось тихенько гомоніли, щасливо і безтурботно сміялися.
Дивилася на них Надія і…бачила себе такою ж юною і щасливою багато років тому.
Зростала Надія в великій сім’ї з люблячими, працьовитими батьками, з братами і сестрами. Закінчила школу, поїхала вчитися до міста. Мріяла про щасливу долю, про велике, єдине і прекрасне кохання.
І воно прийшло. Приїхав на роботу в село хлопець такий же юний, як і Надія. Познайомилися, почали зустрічатися, покохали і вже не уявляли життя одне без одного.
Невдовзі прийшов хлопець до Надіїних батьків прохати її руки. І не було щасливішої пари, коли батьки дали згоду на їхній шлюб.
Танцювали гості, гуло весілля, щаслива Надія закохано дивилася в очі нареченого і плекала надію, що подружнє життя буде радісним і безхмарним, як небо погожого літнього дня. Та хто ж, вступаючи в шлюб, думає інакше?
Відшуміло весілля і почалися будні. За рік молодята вже мали синочка, а ще за два – другий народився. Щастя не мало меж, пишався батько синами-соколятами, тішилася дітками мама. Та тривогу в сімейну ідилію вносило те, що чоловік приходив додому напідпитку. Все частіше світлі очі батька застеляв п’яний туман, крізь який він заледве помічав, як ростуть сини, як страждає дружина.
А Надія страждала. Важко було молодій матері з малими дітьми, які часто хворіли. Просила вона чоловіка, щоб кинув пити, плакала, вмовляла – нічого не допомагало. Чаркою починався день, нею ж і закінчувався. Оковита була для чоловіка милішою за юну дружину, за маленьких дітей. Терпіла Надія, була доброю дружиною. Діти доглянуті, в хаті чисто і затишно, щовечора чоловіка чекала смачна вечеря. А коханий чоловік ледь доповзав до ліжка, не помічаючи нічого й нікого.
Захворів молодший синочок і Надія лягла з ним у лікарню. Змучилася жінка від безсонних ночей біля хворої дитини, а чоловік не дуже переймався турботами. Не приніс навіть речей для сина, тож Надія, приспавши малого, побігла за ними додому. І застала чоловіка в їхньому подружньому ліжку з чужою жінкою…
Щось обірвалося в душі Надії, затерпла вона, заніміла від пекучого болю, від невимовної образи.
Та не покинула жінка свого зрадливого чоловіка-п’яницю. Вмовляла її мама, розраджувала: «Терпи, доню, адже дітям потрібен батько.» І жила, і терпіла. А зранена душа прагнула любові, тепла і розуміння. Так хотілося молодій жінці чути лагідне слово, бачити турботу про дітей. І почула, і побачила…Та, на жаль, не від свого чоловіка, а від чужого.
Микола набагато старший за Надію. Має він дружину, двох дітей. Здавалося б, щаслива сім’я, але чомусь почувався Микола в ній самотнім. Давно запримітив він Надію, багато років вже його серце починає битися частіше, коли він бачить цю красиву жінку.
Спочатку їхні таємні стосунки були для Надії тільки помстою невірному чоловікові за розтоптані мрії. А далі і сама не помітила, як закохалася. Микола був уважним і ніжним, лагідним і турботливим. З ним Надія ділила радості і печалі, він возив її по лікарнях з хворими дітьми, підтримував, зігрівав теплом свого серця.
Йшли роки, а вони так і жили подвійним життям : кожен нещасливий в своїй сім’ї і обоє безмежно щасливі в своєму коханні. Підростали Надіїні сини, з’явилися онуки у Миколи, а кохання між ними жило, зігрівало серця.
Чоловік Надії пив все більше. Він уже не міг працювати без чарки – тремтіли руки. Почалися проблеми зі здоров’ям – чоловік помер. Плакала жінка, тужила, жаліла дітей і себе, свою понівечену долю. Думала до болю в скронях, як самій підняти на ноги дітей. Не залишив її Микола в біді, підтримував теплим словом, допомагав матеріально. І обіцяв, так щиро обіцяв, що скоро залишить сім’ю і перейде жити до неї. Просив почекати ще трохи, ще трішечки. Ось тільки допоможе дітям та внукам, ось тільки перехворіє дружина, ось тільки догляне стареньку матір.
Чекала Надія. Ішли місяці, складалися в роки… Повільно помирала в душі Надії остання надія на спільне життя з Миколою.
Пройшли роки. Давно виросли сини. Гарні хлопці, міцні, красиві. Обидва мають вищу освіту. Одному Богу відомо як важко було самотній жінці викохати синів, виростити їх, вивчити. Працювала, розвивалася і на двох, і на трьох роботах. Не зігнулась, вистояла, все витримала.
І он стоїть під яблунею її старшенький зі своєю дружиною, щасливі обоє, закохані… Скоро подарують їй онучатко.
А Микола так і живе в своїй сім’ї, і так як і в юності, кохає Надію. Давно вже життя пофарбувало скроні в срібний колір, вляглися пристрасті, а кохання живе, зігріває теплом осінь життя…
