Не знаю. 4#143
Не знаю напевно, чи в своєму я тілі… Як дивитись на світло тверезо?
За величезними окулярами - очі, опустілі. За посмішкою широченною - лезо…
Викладаю мішками з піску барикади - піском, з розбитого годинника.
Сходи до неба перетворюються в каскади, неприступного, білого піщаника.
Тоненькі пальці хрустять від напруги, як ліки, хрустять між зубами.
Моя дитина, маленька, не чекала наруги, загубилась сопілка між трубами.
Мої поля пшениці попалені сонцем. Сонцем, яке приносило радість.
Я дивлюсь на нього, за закритим віконцем
На кухні, мій хліб - черствість.
Не знаю, і не хочу нічогісінько знати, не буду їсти і пити.
Пообіцяй, що зможеш мене завтра впізнати, пообіцяй, що будеш завтра любити.
Я вдивляюсь у дно, пустого колодця, і пустота навіює спрагу.
Я дивлюсь у відображення, і не бачу лиця, але бачу злість і зневагу.
І я знаю, що так легко махнути крилами, і бути над всім цим, буквально.
І я знаю вже, як це закінчитись силами, що для землі - фігурально.
Зліплю човен із необпаленої глини, його долиною спущу, до річки.
Буду довго на ньому, розглядати глибини, свої власні, темні куточки.
В срібному лісі не гукайте мене, камінцем по воді не пускайте.
На власному досвіді - пошук цей не мине, тому краще не починайте…
