Небо*

Небо*

Поема

Перш, ніж побити мене і зорі,

мої люди,

подивіться: в небі

білими кронами стоять

і тягнуться вологі дерева

1

Не знала землі, добротою

сходила

тричі

зоря,

ось і зараз з площі вологу жадібно п’є...

Світу найважливіше знати тепер,

що зоря,

що я єсть.

Запам’ятаєте: трохи пройшло — і пішов,

і звіряв;

запамятаєте: зорі і площа.

Площа його і зоря.

Мені в людях, що в сірих відсічках —

як леза! — настала потреба. —

Що кров! Світ по-новому створивши,

як в свічах,

розміщую в небі.

Ви спізнились почути новий віфлеємський мій плач.

Пристосований в бруді —

не треба чіпати! —

я ж то знаю, що я —

на всі часи Небодавач,

й небо буде таким, яким дати!

Я тремчу над ним,

більше нічого не буде:

небо, чуєте, небо — воно не захоче...

Давайте сміятись! я стану

учасником нуду,

котрий регоче!

Я згоден!

Епохо чорного гумору!

я тебе, крале,

вилюблював з міста до міста.

Височенна священність впаде —

і накинуться з’їсти.

Раз ви люди,

ви в фальші, — а звідки ви

вижаті?

небо —

не залишило нічого для себе,

навіть — щоб вижити!

Чи мені

всю старезну вульгарність

нести в моїй радості цвіту!

я знаю,

що рядком неба закінчу всі книги світу.

Чистим небом

і світобудовою

я відкриваю іншу.

Свіжість лиця пожену серед вулиці,

новонароджений, —

та не можна ж так буть! —

пожену крізь звичайності пащі.

Що уряди? їм

ніщо не загрожує,

вони — добрі,

я — кращий.

Я новий.

І, де нерозуміючих людно,

так мене, яко звіра,

ізловлять держави,

на мені розписатись: які вони,

що з ними буде;

пам’ятаєте всі,

коли захотіли Варавву?

Я це й думаю:

де очевидцям подітись?

Вони знають,

стиснувши думки,

як закляті:

наодинці з своїми «не те»

лебедітимуть,

щоб зі мною —

живим, або ні —

розмовляти.

Будь людською, моя всездираюча плато!

«За все потрібно платити». — Ви хіба не відаєте, що всюди є отак?

Ставши всі, чи майже всі, жертвами, бо зрадили себе, душі й совість, перед диявольською системою комунізму чи соціалізму, взявши легеньку ношу чи хреста, зроблені з людей мухами —

безглуздя настаюче ви хіба не чули? І що вбиті будуть?

За ваш відхід від Христа?? Що кажете?!!

Стерті в пил

милосердя проявлять навалу —

я попрошу за дружину Пилата...

Отож чи серцем я не являв слово Бога — і нас не хотіли слуха-ти??! Що чую?? Перевірте свій слух і серце: чи ви землю любите, чи більш Христа, Божу правду? Марію Богородицю? А я ж моло-дий тоді був: що, крім апостольського серця Павла, чи велетенсь-кого почуття до Бога — лляло безсмертя! й вічну правду — й зру-шувало Небо й окремі серця?!!

...єдину, котра тоді, бідна, прохала.

Боляче ж,

як у майбутнім

за кожного вбитого.

А процесії

іменем

викликав з нір я —

земля пред’явила собі ж недовір’я:

«Бий його!»

Тихо!

мене дав народ.

І людям хотілось поета

довільного.

Та —

сильніший держав —

я ж

стаю на коліна:

підняти, —

там небо, —

щоб кожен міг дихати

глибоко вільно.

Як я дивився б на нього

ізнизу,

хто здогадався б

розстебнути мені комірець.

2

В синь Венеції —

далі і далі —

піду золотисто здригатись,

де небо нарядилось чужоземкою.

----------------------------------------

Поет може марить,

Марино, красива? —

Невже нема й пари розумних очей?

3

Марія! Марія-Співспасительниця любила мене з чистих шкі-льних років — дарувала Серце, з молодших шкільних класів!.. І — вела.

Звідки б було в мені любові неземної аж настільки?

Хвала Їй! Матері істинного Бога і Людини. Що, дивуєтесь?

А як любов ви мали, і то вона — те єдине, згадуване вами, що ви маєте?? Бо ж — вічність!!

А я навіть любов до Богоматері не можу явити так, щоб всю! Явіть!.. Ви ще живі?

Совєтські мертвими були — а ви чого?

Зараз появиться ратуша:

Вісім пробило.

Час просить слова

Ратуша совається днище все вирипить

Часу дали півхвилини на мову

Що він там вихрипів!

Ця кав’ярня-п’ятак

Випаду

В темноті

Я

Собою

В напівзрозумілій ліні їх

Я у вічності на животі

проведу нові світові лінії!

Я з графітом

на лоні нестерпного смутку

вграню в світло покрадені радощі світу

Хай новіші —

все далі —

на очі візьмуть

смак сліпучого мого графіту!

Фіолетовий

в сон

буде зорі палити

і плакати сонний

що хтось і пішов як втягнув і від нього

взяв і відсунув

подій горизонти

так що нема його збудження більше нового!

Я ради нього

злітав би як ніч

вільний юний красивий

Що ви любите? Можливо, кого любите? Ісуса??

Толстого? То якого?

Якогось збоченця? Ще когось любите, і він і ви не маєте сто-сунку до Божої Любові?? Ви не впевнені, чи й не думали? І як же тоді світу спастись — як без Ісуса, Бог-Слова?! Ніяк.

4

Любимо ми що загине

Найплеканіше першим загине

Жінак прекрасна в очах як богиня

Жінка загине

Вище знаки мої голубі й порпурові!

Я в житті не змінюся

змінюсь на портреті

Писано все: хто хоче любові

той хоче смерті

Так писали ж: прощайте — і мимо

Так завше краса

Не живе любов в розкоші!

І не жила.

Я цих різних Толстих

підкидав ніби брили! —

це ж я небу кричав

«Та убий мій талант!»

а небо не вбило!

Це ж так можна літати —

не розуміючи,

А можна як Пушкін іти по кільцю.

5

«Що це? Хіба ми — в таке?» — це не ви в 1982 році? Як хтось любить, ой, той — про любов, а хто з Богом — ясно — про Бога. А ви?

Це ж так просто — злітати

Без цього — єдиного —

так зірвуться

в суцільній двиготняві п’яток

так рвонуться від дихання «Що є людина?»

що залишать на до дочасно розп’ятих

Так без неба стискається голе людське:

«Що це: Хіба ми — в таке?»

А до мене прибило людей

і вчорашніх

кажуть: поки Ви є майже не страшно

Скільки вибуде ніжність?

Світ

забув про людину

Слухайте ви божевільні

майбутніх всіх хартій!

якщо не зважати на кожну людину —

світ і людина нічого не варті

Я кому дано

промовився учням що є світ

велетенські хвилі

«Будьте уважні»

Видно: хвиля гніздилась

на вуличнім впертім лиці

кричу

«Будьте уважні»!

Будьте уважні

Надивіться на небо

Надивіться на небо

Надивіться на небо надивіться на небо

Надивіться на небо надивіться на небо

небо — вся нескінченність нової межі

Надивіться на небо!

Надивіться

на небо

Найпрекраснішим замком є небо

Може тому ще ніхто в нім не жив

Надивіться на небо

мене не зловити

Небо — душі мої що ніколи не згаснуть

Я поставлю чіткіше

невже люди — єдине чого не прийме прекрасне?

І появляться палаци, «скляні їхні грані» — мов «чорні мем-брани». Хто ви?

А як встане трава

потягну до палаців. В скляні їхні грані

небо буде ломитись як в чорні мембрани

6

Що ви втиснулися в землю

по всьому світові,

захисники розуму?

І на що бовванів ще плодити, коли є небо?

Що ви втиснулися в землю

по всьому світові,

захисники розуму!

Хіба можна в жуйці трястися, коли є небо!

То я буду

олживе змітати

єдино —

як сила присутності.

В однотоннішій сині

світитиму сонце!

пестуючи сутності.

Зрозумів я що буду дивитись бездонними

зорями...

зрозумів я, зо будуть і будуть і будуть зоряні.

Та не будьте такими! —

ви знаєте, як мені литися?

Щастя неба! Небо! ввижається часто, що

я вже не знаю як дивитися,

коли приносять окреме щастячко!

Як же будете ви — при мені —

в механічному глузді?

Як вам бути від крапельки бруду

до світового безглуздя?

Строго

бачучи ясно і строго,

що де не зрушило,

буду скільки завгодно я небом,

ненавязливий і незворушливий.

Розпливеться все,

тільки шарпнуся від крайнього міста:

я дійду, ніби крикну,

до Центру дійду всезагального змісту:

«Я зробив!»

Я поставлю вас прямо на вуха.

Що це значить, стерильні як ляля?

ви подумайте.

Думайте.

Думайте.

Слухайте:

ви ніколи не скажете,

що вас чогось позбавляють!..

Цере-

моніали

велись, а я з міста до міста

гнаний

а я з міста до міста

прах отряхнувши, з міста до міста — довіку!

а я жодного міста не вихопив навіть

з кам’яного віку!!

Так є?

Ще раз: є?

А я ж — з вічного неба, як ви — із нетлінного генія.

Більша ясність! — Так! — Ніби Тібети вінчав.

Славлю всю еволюцію! Світ — прохальна єктенія!

Вона важча, ця, друга, котру я почав.

Ісусова? А — тож Ім’я Христа гримить, блищить, пролягає в верхах з 35 книг, вулканує!! І хочете Ісуса Христа? Христа розп’я-того і себе розп’ятого?

я — постановник параболи

напрямку мислення

що увічнює вас

і цвіте вашим днем бо

йде літочислення — Христа

тріумфуючим небом

Жоден сіренький не пошле убити, знаючи

що я є.

А до мене пливе

обтікати маленька Земля,

яку я відштовхнув — ніби ніжністю зрушив:

Землю потрібно відпускати, як жінку:

зберегти свою душу.

Всіх прощайте, — усіх, що змінитись хотіли.

Їхні зліпи як протяг під крильми ходять голо.

Це якби ви жили жили — і влетіли

в світ де ви не були б вже ніколи

Сонце!

Сонце!

Сонце є тільки в небі, бо ж Сонце-Правда — в Небі!!

В синьому-синьому

тягнуться сонячні білі дерева

Станьте строгі й прекрасні

В синій оазі

тремтять тільки кінчики крил

добре стояти під куполом крони

як в дзвоні

7

Христос є.

Сказати, що нема Його і Його слова тепер — все одно, що сказати, що нема й не було фізично Ігоря! Воістину.

Ви мене не побачите!

В цьому радість і повість.

В захід сонця заходжу

в тумані скинувши з крил

два стовпи крові

1982 р.,

Київ 

* поема-пророцтво  "Небо" вправлена в трактат для порівняння з дійсністю у 2017 році