При березі
Вода в ставку блищала запитально:
навіщо ліс згущає клейкоту?
Дерева відбивались не дзеркально,
а нурилися листям в тісноту…
Рибалка в дно впирався головою,
сорочку жабуринням зеленив,
і покліпом малюнок цей стирався,
розпечені кипіли валуни…
І хмара підіймалася хвиляста,
на міріади крапель розкладавсь
і ліс, і хмари, й дзеркало скалчасте,
дрібнилось зриме, розпадався час…
У спогадах теж сталості немає,
міста на краплі розбира туман,
миттєвостей летючих люта зграя
роздзьобує, кров випиває з ран…
Від світла позосталась біла кістка,
з вокзальних літер височився зміст,
і пам’ять запізніла, наче звістка,
не впізнавала проминулих літ.
Тут табір був — суцільні дні та ночі,
і вежі, і доглядники, й дроти…
Стоячу воду не пронурять очі,
не вирине забуте з пустоти.
Мов головою вперся в мул холодний,
і дзеркало скипає, як окріп.
На вигук озивається безодня,
і берег витікає із-під стіп…
***
