“Прийшла ти до мене, пречиста любове”
Прийшла ти до мене, пречиста любове,
і вирвала з вуст моїх з коренем слово,
і подихом горло порожнє спалила,
гукнути — нема кого, мовкнуть — несила.
З подяки, з оскарження, може, з розпуки,
простерши до неба обпалені руки,
біжу я на гору, де хмара синіє…
На вічну плавбу та хмарина, Маріє.
Гора все крутіша, а хмара — все далі,
а в мене, а в мене — все більше печалі,
у горлі обвуглене корчиться слово:
яка ж ти швидка, мимойдуча любове!
***
