Речі простору довкола

Речі, що ковтають простір

замість повітря,

стискають кордони життя

до одного короткого подиху

—

і ти малієш у тіні їхньої ваготи —

ти стаєш ними:

покинуте на столі горнятко чаю,

що вже не віддає теплом;

книжка, недбало закинула на ліжко

у зім’яті складки ковдри;

пальто, що вдягала ще у березневий дощ

—

тоді, у просторі весни, було так по пташиному легко!

Тепер, у жовтизні осені,

що проявляється на папері дня,

як випадково пролита вода

у дитинстві на малюнок для мами…

Вода дощова, що виплакує осінь…

І ти приміряєш теж саме пальто,

і з вуст, наче птаха, злітає ще один подих.