Сніжна весна
Замерзлий день запнувся снігом: весна не принесла тепла.
З негоди пафосним набігом вона зладнати не змогла.
І бігли люди у тривозі: скоріш додому дотемна!
А на брудній вузькій дорозі, немовби мертвий, пес лежав.
Він мав від роду лиш три роки, і особливо зла не знав.
Нехитрі матері уроки – із нею світу він пізнав.
Він знав, де їжу роздобути, і де сховатись від дощу
Де холод лютий перебути, і де в дворі дають борщу…
Любив із друзями ганяти у передмісті по полям
І серенади вмів співати для подружок –собачих дам.
Та в цю зрадливу сніжну весну він ціну ницості пізнав:
Той чоловік (а з виду чесний) на пса собаку нацькував.
Собака ж бо – породи тої, що людям служить замість зброї.
Рвав бідолаху на частини, бо мав мандат він від людини.
На щастя, втрутивсь перехожий, він гнівно крикнув щось тому,
хто на людину був лиш схожий, насправді нею він не був.
Два слова – й звір оскаженілий до жертви втратив інтерес…
Упав на саван сніжний білий скривавлений і майже мертвий, пес.
А потім повз він довго –довго (насправді – метра три , не більш),
І вмерз у крижану дорогу… На місто напливала ніч.
В кривавім мареві тягучім він кроки чув, і чув слова
«Ой, песик, бідний»…. «Тьху, розлігся, ледь не наїхав»…»Га, га , га, та він
прилип, ага, по ходу». І так боліла голова, пекли й боліли рвані рани…
І так пролежав пес до рання.
А вранці – човгання, слова… Пес вже останнє доживав.
Та в смертнім мороці багрянім, в жовтавій крижаній імлі
Побачив силует туманний близ себе поряд на землі.
Дитина, хлопчик восьмирічний не промовляв ніяких слів
Він зняв скоріш рюкзак наплічний і поряд з псом на землю сів.
І мерзлу жижу гріб руками, - де псова кров текла струмками,
Там крижані були розлами – та крига пса і закувала, та може разом, й врятувала.
Хлопчина з криги пса звільнив, до себе міцно притулив й поніс слабке тремтяче тільце: ходім, ходім, подалі звідси.
А пес зігрівся… і заплакав, заквилив, й навіть слабко гавкнув…
"Бабусю, є у нас бинти?" … "Ну хлопчику, який же ти…"
Бабуся внука не сварила, лиш тільки рани псу промила…
А потім клініка, чекання: пса оперують. Сподівання...
"Ну, хлопець він у вас стійкий"- всміхався лікар молодий.
Пес вижив. Є тепер сім"я – бабуся гарна й молода, і восьмирічний наш герой, і усиновлений собака, що іноді від щастя плакав.
В їх домі поселилась радість – уперше за багато днів
І відступила зла реальність, та, від якої світ тьм"янів.
Чия у тім була вина, що в дім оцей прийшла війна?
Що в хлопчика батьків забрала, в бабусі – донечку єдину.
В ту люту, прокляту годину вони обоє – лікарі – лежали поряд на землі
А душі їх летіли в небо… О ні, не треба знов, не треба…
Не треба спогадів страшних. І краще порадіймо з них.
Оцих людей осиротілих, в нещасті чорному заскнілих
Зігрів і врятував собака, той – що тепер від щастя плакав…
Ми всі на світі Божі діти, і вільні в рішеннях своїх:
А чи саджать весною квіти, а чи топтатися по них…
