Сукня падає з пліч і ключиці твої горять
Сукня падає з пліч і ключиці твої горять.
Ти не тут. Ти мовчиш. Ти додолу схилила повіки.
Всі слова утекли, лише руки зрадливо тремтять.
І по венам не кров, а бурхливі карпатськії ріки.
Сукня падає з пліч і бажання до стелі летять.
І зап”ястя вібрують, і входять у вигини тіл.
Ти безмежна тепер. Розчинилася серед кімнати.
Твої подихи рушать бетон сірих, втомлених стін.
І в душі розквітають зимою спорошені маки.
І зап”ястя вібрують, і дотик ламає навпіл.
Розум кане у ніч, і вуста залишають сліди.
І волосся спадає на постіль, мов зірвані квіти.
Ти бажаєш його. Ти бажаєш у нього втекти.
І години/хвилини летять, їм немає вже ліку.
Розум кане у ніч, і тепер тебе більш не знайти.
Сукня падала з пліч. Він маківку твою цілував.
І вологі слова його входили в тебе так ніжно.
Тебе так ще ніколи. Ніколи й ніхто не кохав,
Щоб так солодко й гірко, і терпко, і свято, і грішно.
Сукня падала з пліч, а він душу твою цілував.
