Ти часу, впевнений у чомусь

Ти часу, впевнений у чомусь,

Скоріш за все, в собі самому,

Здається можеш пребагато:

І серцем гарно відчувати -

Ніколи зовсім не зраджати,

Хто лиш покличе, допоможеш,

Без страху сумніву піскочиш,

Копатися будеш мимоволі,

Без того сорому, що долі,

У ніг лежить, поборений тобою,

Хоча в цю мить з городой душою,

Гримасу робиш на чужого...

Але ж хіба так буть повинно,

Щоб ми ставали усі винні,

Ось тим думкам про чистоту?

Якої справді в нас не має,

А в головах та лиш літає?

Як прийдуть труднощі і горе,

І нарікать почнеш в знедолі,

Не має й краплі того слова,

Що ти до себе промовляв,

Та в тіні, вийшло, заховав.

Тоді кричати хочу:"Боже,

Пробач мені, бо так негоже,

Як я, себе робить величним,

Що може сам все проходить,

Неначе вміє без підпори жить,

Коли і сили й усе, що можу,

Тобі належать, моєму Богу!"