замок на околицях розуму і.
є на околицях розуму замок, задушений янгольським смутком,
куди звозять золото в скриньках – червонощоке, палке та живе:
холодні стіни, надтріснутий мармур — дім скупих охоронців отрути,
що розливають бокалами похіть, запаковану в страсі очей.
там вітром ниють янгольські крила, завивають крізь кам’яні вени,
ти себе бачиш облізлим підстінком, полисілим до власних стидів.
у підвалі простиглих затворів, тобі кажуть тремтливо, шалено:
«кардіограмою-посмішка-пані зазиває бенкети мерців».
«що за пані?» — спитають нещасні, усамітнені власним таланом,
«відчайдушна, гучлива, пекельна, ворогиня набутої стужі,
найстаріша із роду ікластих, що парадоксом шукала кохання,
та німіє годинником милість, фарширована намертво в грудях.
сивокоса, невдачлива пані тепер влаштовує оди життю».
чередою хапають, як рибу, жертв гачкові загострені нігті,
та ведуть на арену вишневу, щоб боронили собою пітьму,
пані любить те, як б’ється серце й чужу життєрадісну крихкість.
пані носить незмінно червоне, на колінах складає пальці,
за безжальні розваги кохана її тиха та лагідна врода,
пані вірить: «коли йде життя, то забирає свій вдаваний панцир,
а зостається лише чуйний погляд, що приймає її за бога».
сережки золотом, пір’я на шляпах, елегантні чорні костюми —
мармурові зійшли, наче з книжки, неначе змії плетивом-грою,
тож пані перша послабить кайдани та ножем обмалює руки:
вони сміються, як жадібна стая, поки змучені плюють кров’ю.
вона ходить темницею гордо, під шарфами ховає обличчя,
каже: «що красивішим буває, ніж прикінцеві подихи волі?»,
та нещастям плетуться новини, бо активний супротив добичі
розмежується смирним обличчям, чарівнішим за прояви болю.
темні очі, русяве волосся, тиха стійкість противником смерті,
пані б’є перший раз — то не скрикне, бачить кров — не благає свободи.
пані каже «залиште мені цю виняткову небачену твердість»,
щоб почути «повірте мені, я вже давно більш за всіх вас холодна,
ви тамуєте власні страждання, не така ви, як маячні звірі,
та не спрацює безжальність як спроба угамувати те, що болить.
я вбивала за помсту, за правду того, хто відсікав мої крила,
аби сто років душевного бруду перекресила радісна мить,
я програла у циклі насилля, бо як прекрасно: бачити милість
на обличчі хижого монстра, тримати влади вогняний очерет.
та не вистачить тільки-но мрії — мимоволі навчилася сили,
цикли гиді угробили душу, тож як ви хочете вбити — вперед.
як п’ятірку знаю ваші повадки, ви дзеркалите звісні пороки,
тільки ви, вочевидь, красивіша — своїм холодом палите ватра.
я вся ваша, доки пальці простиглі стискають мої бліді щоки,
та чи дозволите їм мене вкрасти, коли хочете цілувати?»
пані кидає голову в руки, та всміхається проти нестями,
рот чужий роздивляється пильно. так, наче хоче витягти правду:
чому ніжні лагідні руки звідкись знають, як кусаються шрами,
та чому чужий послух та тихість забивають природнішу спрагу.
оповита калиновим стягом, вона ходить в темницю поденно,
батоги зголоднілі та леза — якорі для тутешньої зливи,
запакована фарбами зала ще скликає криваві арени,
та конвеєрні жалісні мольби тепер не здаються сміливими.
«ти зі мною залишишся, правда ж? розкажи мені, як це буває,
невже виною не власний прокльон і так само буває з живими?
тоді, значить, є панацея: разом будемо двері шукати,
я не зроблю тобі боляче більше. ти тільки, будь ласка, залишся.»
нині звивають про пані казки: живе у неї, кажуть, девиця,
ураганом навпроти прокляття, користується з мудрістю голосом,
рідність змагає, кажуть, кохання. пані тепер пропонує їй вічність
є на смутку околицях замок, задушений янгольским розумом...
