Життєвий проміжок
Все повернути втрачене зумію,
у повноті життєвій проживу…
Отак гадав… плекав таку надію…
Напружував життя, як тятиву.
І жили всі розслабли від напруги,
розм’якли від мовчання всі слова,
і день ждання спалив язик на вугіль,
і голос лопнув, ніби тятива…
Став зайвим поклик, непотрібні — звуки…
Вже неспроможен й тіні перейнять…
Ти вилущилась, розчахнувши руки, —
дві волосинки з кіс твоїх горять.
Не втримаю й найменшої сніжини…
Тож як я міг привласнити когось,
якщо я сам — суцільна порожнина,
де навіть ім’я власне розповзлось…
Та й хто присутній був в мені донині,
якщо в душі — ні дна, ні глибини.
Яскраво спалахнули волосини,
і, мов від струму, луснули вони.
Ніби сліпець, я натикавсь на речі,
на гострі лікті, губи голосні,
і відчував всі межі порожнечі,
що озивались болісно в мені.
І голоси навколишнього світу
будили муку й приспану луну…
Поміж руками крутонувся вітер
і груди розімкнув, ніби стіну.
І відступались люди та дерева,
кололась під ногами щира твердь…
Та не роздався проміжок життєвий,
з якого протяг мене вимів геть.
***
