Антонич Богдан-Ігор
Стріла намірена до льоту,
струна настроєна до гри.
Червоні зорі, мов монети,
в калитці вечора лягли.
А серце? Серцю лиш п’яніти,
тремтіти і кохать йому.
Звеличую усоте вітер,
Він був закоханий в мистецтво і мистець в коханні,
тесав церкви стрілчасті й чарував жінок,
тесав слова натхненні й на скрипці грав квітчастій.
Горіли молодиці і дівчата в п’янім щасті.
Ой, не одна згубила з них вінок!
Коли умер, лишились його твори:
дзвінкі пісні й церкви сріблистобанні.
Дубова скриня, в скрині пісня і сокира.
Сокирою хвалив щодня твій батько бога.
Твій дід теж тесля був. Стоять церкви чотири,
що ними завершив своє життя убоге.
На жаль, твоя долоня вже не до сокири,
не мрії з дерева тесатимеш крилаті.
Так відлітають птахи наших гір у вирій
Мій брат — кравець хлоп’ячих мрій,
зішив з землею небо.
Горять хустки у крамарів,
немов стобарвний гребінь.
Співають теслі, бубни б’ють.
Розкрию таємницю:
червоне сонце продають
Ой, закувала знов зозуля.
Мабуть, кує вже сотий раз?
Вже двадцять весен в юних гулях
відмірюю піснями час.
Роса сріблилась на малинах,
хлоп’я молилось до весни.
Зозулями хвилини линуть
Навчися в теслів ремесла,
навчись тесати слово.
Весна лірична відплила,
теслярське літо знову.
Горю молитвою сокири,
ношу із срібла строфи.
Летять слова в співучий вирій
Я витесав поему з срібла,
поема — мов ялиця.
Весна спинилась і приблідла,
мов з дива молодиця.
Співай, сокиро, теслі безум,
розтісуй пісню знову!
Углиб, до дна співуче лезо
В мойому цеху теслів і митців
п’янливі таємниці, зваби і омани.
Перо і пензель, тремтячи в руці,
проколюють думок метелики весняні.
Співна сокира й гостре долото
формують глину слів і дерево музики.
Цей світ — хмільної пісні полотно,
У дно, у суть, у корінь речі, в лоно,
у надро слова і у надро сонця!
В екстазнім шалі, в час, коли найтонша,
роздерти вглиб свідомості запону,
аж зсунеться із нас, мов зайва шкура.
Лілеї сну пом’явши, плахта куряв
звилась у трубку з золотої бляхи.
Потік рослин клекоче над землею. Лісу лави
мов мрячні мури. Б’ють джерела зелені над пнями
і меду жовте полум’я в бочках колод дірявих
рудий вогонь кори, суниць густі рябіють плями.
Знов котить вітер ночі колесо з узгір’їв лисих
за берег зір, де біліють тіней луки.
На спомин давніх вод знов кличе струмінь, що з екстази висох.
За греблею трьох днів і трьох ночей, де вир закляклий,
безодня зелені в півсоннім півбутті безкрая.
Прив’язані до пнів, попутані вітри й бог ляку
столиций, хитрий бог, що все нове обличчя має.
Приземні блискавиці-змії сковзають пнями
слизькими від роси, що молоком холоне в склицю.
Ніч марнотратна нищить надмір форм, як зайві плями,
На хмарах відблиск місяця повторений, мов пісня,
на хмарі хмара — срібний мур, під муром виють лиси.
Від зір, мов струни, шнури листя над землею скісно,
гриби рудими тарілками дзвонять в хорах лісу.
Оркестр рослинних голосні пузони-пні дубові
усоте просурмлять неписаним законам ночі
і принесуть вовки діброві жертви з м’яса й крові,