Poems by Антонич Богдан-Ігор

All Poems Original Poems Translations

« ‹ 1 2 3 4 5 6 7

…

› »

Прошак під церквою

Мохнатий, мохнатий, патлатий,

курлапий та клишавий та чеверногий

вилукуваті підігнув під себе ноги

й більмом споглядає на сонячну лату.

Брудний, космогрудий, від бруду руді підняв груди.

Беззуба щока, спорохнявіле ясно.

О, сонце всім світить так ясно,

210

Антонич Богдан-Ігор

Велика подорож

Вибираюся в далеку подорож, і рож не дасть мені ніхто,

й не бажаю ні від кого я нічого, й вже ніщо мене

не лякає, хоч у очі зазирає заздрісно ліхтарень сто,

що в вокзалі білім сторожко глядять крізь жовтих шиб пенсне.

Над станційним гамором, мов абажур, наложений склепіння лук.

Навкруги байдужі очі й обоятні постаті незнані,

й кожна з них свій клунок має, й кожна з них несе життя свойого в’юк.

348

Антонич Богдан-Ігор

Прощання школи

На вулиці підніс угору вітер

на привітання дня пилюки бовдур,

немовби капелюх із голови.

В очах танок шалений чорних літер.

Гляджу на гір далеких темну говду

та на пісок подвір’я половий.

184

Антонич Богдан-Ігор

Зелена елегія

Стільки минуло вже днів, полотном забуття їх накрито.

Нині вже інший є світ, може, зісталось клейно.

Іноді вийму старий, запорошений з віршами зшиток,

замкнений в шафі від літ. Так, це було вже давно.

Наша гімназ’я стояла на схилі малого узгір’я,

жовта дорога вела просто до річки униз.

В осені день кучерявий дощем тут приїхав із гір’я:

166

Антонич Богдан-Ігор

До музи

Навіщо ти прийшла до мене

й застукала в вікно?

Навіщо серце б’є шалене,

а думка з ним водно.

Навіщо ти прийшла до мене,

веселкою заблиснула в вікні?

168

Антонич Богдан-Ігор

Вірш про вірші

Чоло в долоні похили,

чоло в долоні похили.

В вазах строф цвітуть слова пахучі, мов квіти,

крізь шибу туги будеш в очі місяця глядіти.

туман обійме ночі злий,

туман, що в кольорі золи.

Півкола на воді

розвівши,

207

Антонич Богдан-Ігор

Про строфу

Чотири різнобіжники на мапі серця,

чотирикутник радості та болю,

чотири припрямки до боку, що не зветься,

що входить клином — між чуття та волю.

Дарма, дарма, що гостре вістря душу ятрить,

серп і серпанок нам на ніч коротку.

Хоч знаю, що лушпиння слів закриє ядра,

204

Антонич Богдан-Ігор

Об’явління

Я ждав так довго, я ждав на хвилю ту,

як врешті зрозумію життя таємний глузд,

зів’ялий лист незнання, мов буря, розмету

і роздеру безвісність, мов плахту, нагамуз.

Землі закриту книжку в обгортці синій неба

з дрижанням від напруги руками розгорну.

Під бачення серпами падуть ниць мряки стебла,

188

Антонич Богдан-Ігор

Ніч

Не хочу більш писати віршів, складати ямби та трохеї.

Чи вирізьблені з слів мосяжі потрібні ще кому сонети

тепер, коли шпилі найвищі й найкращі падають ідеї,

як правду не мудрці й поети диктують нам. а лиш багнети.

Однак буває ніч погідна, як місяць срібло ллє на сад

і тишею тебе впиває, пахучим, пінявим вином.

У кого, молодий, у кого тоді шукатимеш порад

184

Антонич Богдан-Ігор

Автобіоґрафія

В горах де ближче сонця, перший раз приглянувся небу,

тоді щось дивне й незнане пробудилося у мені,

і піднеслася голова, й слова прийшли до уст зелені.

Тепер — де б я не був і коли-небудь,

я все — п’яний дітвак із сонцем у кишені.

А як зійшов із гір до гамірливих міст,

у злиднях і невдачах не кляв ніколи долі та не ганив,

179

Антонич Богдан-Ігор

Привітання життя

І день і вік однаково минають. Не задержать

нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить,

і перша в другій спить, обі у третій, та, як вежа,

час виростає й меж не має й нас німить.

Так на минулого й майбутнього раменах

повішено, мов плахту, долю нашу.

Ми — ланцюга поодинокі звена,

179

Антонич Богдан-Ігор

De morte IV

Про смерть IV

Я є спокійний, наче тиша на воді,

я маю досить, досить сили,

щоб не боятись навіть і тоді,

коли загляне в очі лилик.

Як затріпоче крилами над мною

195

Антонич Богдан-Ігор