Антонич Богдан-Ігор
Амінь
Закінчений концерт,
лиш відгомін — омана.
Кінець усього — смерть,
таємна і незнана.
І радісне й сумне
Мистецтво поезії II, 4
Захоплений дітвак,
захоплений красою,
один із тих бурлак,
які живуть росою.
Захоплений до краю,
Страдальна мати
В темну, чорну ніч
віяли вітри.
Срібних зір не ліч;
мерехтять лиш три.
Три самітні зорі,
Книга прочан 3
(Єрусалим)
Дорога жовта під ногами,
блакитне небо понад нами.
Іду незнаними шляхами.
Людина — вічний пілігрим.
ч. 2
О чорний пугачу, не кряч,
що всюди лиш журба є,
бо є ще радісний рубач,
що дрова з піснею рубає.
Ще є веселий дроворуб,
Віра, надія, любов.
Бажаєш, що незнане,
що невідоме,
з тугою серця дрижить.
Блакитний цвіт зів’яне,
углиб потоне,
Віра, надія, любов. – ч. 1
О, вічно тужать людські душі,
час принесе поразку.
Хай нам шепоче янгол в уші
нову шовкову казку.
Прилине срібний янгол уночі,
“Я все — п’яний дітвак із сонцем у кишені”.
“Я — закоханий в житті поганин”.
“Привітання життя”. З першої книжки “Привітання життя”
Червоні клени й клени срібні,
над кленами весна і вітер.
Дочасності красо незглибна,
Крилата скрипка на стіні,
червоний дзбан, квітчаста скриня.
У скрипці творчі сплять вогні,
роса музична срібна й синя.
В квітчастій скрині співний корінь,
п’янливе зілля, віск, насіння
та на самому дні три зорі,
Співучі двері, сивий явір,
старий, мальований поріг.
Так залишилися в уяві
місця дитячих днів моїх,
так доховала пам’ять хлопця
затьмарені вже образи,
такий обмежений став обсяг
тієї пісні, що дрижить,
1
Зелений лист, крилатий ключ,
і веретено і обруч,
і знов сп’яняє, як сп’яняла,
похмільна юності кабала.
Палати знов і знову мерзти,
кохати знов і знов п’яніти!
Я маю дім, при домі сад,
ліричні яблуні у ньому.
Мов свіже молоко — роса,
розваги мед мені палкому.
Мов капелюх, квітчастий дах,
і дім мальований, мов скриня.
Злодії ходять по садах
крізь перелази та вориння.
