Вінграновський Микола
Зупинилась тиша тиха і незбудна,
Зупинився в небі вечоровий дим.
Не спинись лиш ти, любове моя трудна,
Трудним світом білим падай, але йди.
Йди, моя любове, заки сил і змоги
Незрадливим словом, що б там не було,
По шляху надії під мечем тривоги
За птахом піниться вода.
В малому полі мак червоний
Пречисту хмару вигляда
І макоцвітний погляд ронить.
Ти чуєш: плачуть по мені.
Ти чуєш: плачуть за тобою.
У множині і в однині
На синю синь води лягла від хмари тінь,
Посумувала хмара за собою.
До вечора іде, холонучи, теплінь
І тулиться до каменя щокою.
Складались два крила, вже поночі, під лист,
Туман тулився при долоні вогко.
Щось далечі було… терново світ наливсь…
Качки летять! Марієчко, — качки…
Качки летять! У крилах свище небо…
Важкі соми пригублюють гачки,
І жовкне білий світ навколо тебе.
Маріє, мріє, мрієчко моя,
Моя Марієчко тривожна,
Твоїм гірким, як світ. Ім’ям
Чи то було мені, чи снилося мені —
Синіли груші, груші чи смереки, —
Як чорнобривий шлях у срібному вікні
Проліг мені із коником сивеньким.
Я вийшов і пішов. Я йшов один, як перст,
І коник мій зі мною сивів поруч.
Був день праворуч, ніч була ліворуч,
Ні бекання, ні мекання у мжичці,
Куди не кинь — по голову плюта.
В короні з буряків на буряковій гичці
Із димаря Варвара виліта.
Де гайвороння вимокла орава
Над клубом спить і носом ніч клює,
Летить зболіла, здумана Варвара
Чорніє повітря… Шляхи засиніли,
Гойднулися квіти пахучими снами,
Натомлені села вечеряти сіли
Під грушами, вишнями і небесами.
І, тихий туман пригорнувши до себе,
Вечеряє поле піснями з долин,
Над селами й полем вечеряє небо,
Уже тоді, оповесні, коли
Горища пахнуть першим сіном
І гарбузи цвітуть між картоплями,
Уже тоді прощання полохливе
Носив я в серці — ношу кам’яну.
Мені вже бачились підбиті горем очі,
І повні вуха сліз на вицвілій подушці,
І губ краї, опущені в печаль…
Щока та тінь, та тінні очі,
І ми самі на самоті…
І дощ цілує опівночі
Кульбаби очі золоті.
Десь кінь ірже — його не чути,
Десь хтось іде — його не знать.
Тебе любити — не збагнути,
Мчить теля від зляканої квочки,
Де трава розхлюпала курчат,
А за ним крізь сині молоточки
Татове і мамине дівча.
І з горба, де сонця жовту скибу
Орють хмар незаймані воли,
Розігнались, позникали з виду,
В Іллі на дачі лиє дощ,
І троє гусеняток,
Хоч так, чи так, чи як там хоч,
Скубуть траву з-під лапок.
І пішаки, як мамлюки, —
Їм бог велів загинуть…
Не пішаки, то маслюки
Цвітуть на білому хати.
У грудях грудня — зими, зими.
Димів скуйовджені хвости,
І дух овечий та козиний…
Цвітуть обмерзлі криниці
Холодним квітом мармуровим.
Дитя заснуло на руці,