Вінграновський Микола
Даленіє вечір в бабиному літі,
І поміж тополі з поля до села
Гусеня хмарини плутається в житі,
Малинові пера губить із крила.
Губить воно, губить, що робити має?
В небі наліталось досхочу.
В стиглім житі вітер пера позбирає,
Кохана
ти не знаєш
що коли я приходжу від тебе
я засинаю
людиною
а просинаюся деревом
і вранці
шумлю у нашому подвір’ї
У білім сні, у білім сні зимовім,
В землі під серцем ворухнулася весна,
І тінь конвалій синьоголосна
Нам почала весну в своїм пахучім слові.
Зеленим голосом сади зовуть зозулю,
Зелений борщ збігає на плиту.
Розплющив очі вітер на цибулю,
Вставай, рибалко! Гаснуть метеори,
В загуслу північ б’ються каюки.
Здіймай вітрила і заводь мотори,
Де кручі, глід, стежки і будяки.
У морі чисті ми і душами високі,
І море не приймає жебраків,
Бо мозолі рибальські чорноокі
Поснули — сплять оса з осиною,
Змерз чорний кетяг бузини,
І літня хмара під осінньою
Плечем біліє край зими.
На прихололе сонце зморене
Надули щоки гарбузи,
І соняха обличчя згоряне
Передчуттям любові і добра
І в ці рази я тішусь та радію!
Немов перегра давності стара,
Щось знову обіцяє на надію.
Затуркані бажання золоті,
І суєтою злякані довір’я,
Як діти по мертвотній руйноті
Горить собі червоний глід в ярах,
По вибалках, по балках в павутинні.
І сірим стовпчиком посвистує ховрах
Попід сорочі гнізда у шипшині.
Цвіте останньо й дрібно покрівець
Біля собачих буд і при криницях.
Все буде так, як нам воно присниться,
На лист, на сніг, на квіт, на тіні,
У шелест і нешелестінь
Стелить в душевному тремтінні
Солодку, юну вашу тінь.
І в світанковім сумовинні
Прощально пестить шию, ніс
І сонні соняшники сині
— Синичко, синичко,
А де твоя спідничка,
І ти на морозі
Ходиш в босій нозі?
— Була на весіллі,
Була й на похміллі,
І моя спідничка
Юрію Яновському
На срібнім ковилі, на сизім полині,
На півдні України при лимані,
В гнідих степах на степовім коні
Та гнівна воля стала у Британі.
І вільно зацвіло її крило
З Ніколоза Бараташвілі
Без дороги-сліду мчить мене Мерані.
Сивий ворон карка в чорному тумані.
Мчи ж мене, Мерані, в чорному тумані,
Сині мої думи ворону не знані.
Крилатий коню мій! по скелях, по яругах,
Отче небесний, син твій спокушений,
Утихомир мої страсті земні.
Погляд мій спалений, подих мій здушений,
Я в небезпеці, страшно мені.
Виведи з відчаю крихту надії!