Розалія Блюм
я прошепотіла на вухо тобі:
ти будь настирливим, а я буду милою
і знову наче той самий квітень
розсипалася скромністю, чи то дурною, чи то щасливою
Я тут, божевільна та байдужа
Засмучено відчайдушна, розсікаю горизонт
Своїм поглядом
Доля - безстія,
Крутить мною і вертить начебто ненавмисно
Деякі речі: безглузді
Так, наприклад, ходіння по п'ятам
За тим, що давно накивало за три версти
Я здавалась собі шукачем невдахою
Що стежить
Як повз неї пролітає дракон
І в дощі, як і в спеку, я – у трясовині,
болотяна глина, і ми стали чу - жить
Чую як звук дощу спускається на покрівлях,
немов це чиєсь життя відходить
І в дощів величезних пір'їни,
я - огорнувшись у гуму
Колись, здавалось буду жить не тут
Десь там, де розмовляють накше
Де вітер все ж тепліший, туди маршрут
Мій назавжди відлине й стане легше
Бо там, кажуть не життя, а казка,
Усе простіш, і ти захищений, так наче
Навіть якщо у вірності, я не клялася
Немов по недбалості мені чесніше стати
Уже, любий, не вийде
Я така є
І від волі до випадку
День випадковий у вічність лине
Схід сонця залишився єдиною
прикрасою
І тішитись тільки небом синім
і віршами як
Єдиною цінністю
В кімнаті не світло, не темно, палає вогонь
Закрити всі вікна, і тихо таємно
Бувати у простірах своїх долонь
Чекати на літо, чекати на осінь, чекати весну
Плескати у вимірах своїх і досі
Невідомих комусь
Червоніє небо, рум'яна калинОві
Хвилі бризи цілують ноги
Сидить біля моря старий сивий
Зустрічає поглядом хвилі пороги
Шукає пес його схвильовано гілку
Намагаючись знайти найбільшу
Десь ти, вдалині і у своїй квартирі
П'єш свіжомелену каву потроху
Де небудь, збожеволіти, де мені тобі не звеліти
Ми зустрічаємося як прикмета до катастрофи
А може бути у всесвіті, в якому ми тоді знаходились
Папір м'ятий, ранок ранній
Чорнило висохло і втекли знання
Зворушили душу гілки колючі,
своєю дрімучістю, промінчики проламуючі
Я люблю себе наодинці,
У кав'ярні, книгарні, мандрівці
Поряд з іншими, та вже ж наодинці
Так як дерева шелесчу листями
Так говорю, собі потаємно
Матюкаюсь , чи плачу буденно