![Світанок. 2#149]()
Прийдеш, як світанок, червоний під чорним-пречорним небом. Закуриш на кухні, тихенько, потріскуючи полумʼям, дим вдихаючи.
Звернешся, холодними губами, до мене, як лікарським засобом, і знімеш всю біль, накопичену роками, ніжно караючи.
Я не сплю, скажи, це ж правда ніякий, не сон мій? Все одно ж підеш, залишаючись при власному, своєму…
Так чого же, ти кажеш: пробуй, дихай, мрій - залишаючи, все вирішувати, хворому мозку моєму?
Іди від мене, поки ми в звинуваченнях знову не впали в депресію! Або залишся, хоч на ще одну репліку, в тупому, картатому монолозі…
Чим блище ми - тим ймовірніше нашій творчості важкі репресії, чим далі ми - тим наша творчість трагічніше гине в облозі.
