Маркіян Козак
маленька душа,
що росте, не спада,
любить, чарує та діє.
її ніжний крок,
окремий різновид
шепіт дощів у надії.
невже, сутність людини у світі
керується потойбіччям?
чи, бачення власного я,
це досягення століття?
сама суть людини,
це життя.
для чого ж нам це все?
усі ці хмари й чорні очі.
усе затьмарене любов'ю,
позеленіло в темнім краю.
Немає більше радості й злуки,
між тими, кого давно любив,
місто завмирає,
голос не вщуха,
вона йде собі, роздумуючи,
про творця небесного зла.
серед вулиці, на проспекті
не помічаючи люті та внутрішнього нутра.
настав той час, і вже не знаєш, що сказати
прийшлось рядки ось ці писати..
і усмішку твою уже не відібрати
побачивши, той сад, божественний
ти, мов та квітка розцвітаєш у вві сні
вуста твої, у холоді надії
ніч, темрява
лише музика і тьма,
вона, мистецтво і весна
ватра, сповнена добра.
настане ранок,
незнаю я, що мушу вам сказати
на світі слів таких не підібрати.
десь там далеко, у гаю
шепочуть квіти, мов в раю.
і думка лине мов та хвиля,
яка питається щодня,
Нещодавно був у місці,
яке хотів відвідати з тобою,
воно прекрасне до нестями,
й сповнене важкої боротьби.
Там сповна пристрасті й кохання,
й повені відлюдського благання.
ми всі рано чи пізно помремо.
підемо звідси назавжди,
лиш по собі залишимо цей слід,
який мов лід, стече водою.
розтане, зникне між віків,
змішається з дощем, мов попіл,
кімната,
вона,
холодніє на дворі.
спокій, тиша
музика й душа.
я дякую вам,
за те, що ви дали
і за те, що ви є.
Якесь таке дивне відчуття,
коли любиш наче,
мов диття,
готовий дарувати всесвіту життя,
але чуєш лиш, останєє прощання.
чому, чому на світі повно радості й злуки?
