Маркіян Козак
кімната,
вона,
холодніє на дворі.
спокій, тиша
музика й душа.
залиште мене,
на подумки з собою
я розкажу вам усе,
від початку й до кінця,
темрява, це зло і сльози
а щастя, зігріває нас
ми всі рано чи пізно помремо.
підемо звідси назавжди,
лиш по собі залишимо цей слід,
який мов лід, стече водою.
розтане, зникне між віків,
змішається з дощем, мов попіл,
маленька душа,
що росте, не спада,
любить, чарує та діє.
її ніжний крок,
окремий різновид
шепіт дощів у надії.
я дякую вам,
за те, що ви дали
і за те, що ви є.
місто завмирає,
голос не вщуха,
вона йде собі, роздумуючи,
про творця небесного зла.
серед вулиці, на проспекті
не помічаючи люті та внутрішнього нутра.
я хотів би стерти порох зі стін,
перш ніж туди увійдеш ти.
випалючи його з скарбниць,
який губила ти, без жодних дрібниць.
запах пороху не покидав мої думки,
він постійно нагадував мені сирий пістолет,
Якесь таке дивне відчуття,
коли любиш наче,
мов диття,
готовий дарувати всесвіту життя,
але чуєш лиш, останєє прощання.
чому, чому на світі повно радості й злуки?
північ вже ступила,
ніч уже прийшла,
радість вже скінчилась
ранок наступа.
а я сиджу, у холоді кімнати
мов звір на чужині,
ніч, темрява
лише музика і тьма,
вона, мистецтво і весна
ватра, сповнена добра.
настане ранок,
відведи мене туди,
де зорі падали колись,
де сонце видно крізь стежину,
і гори покривають сніг.
це місце спокою душі,
де місяць сяє як уві сні,
настав той час, і вже не знаєш, що сказати
прийшлось рядки ось ці писати..
і усмішку твою уже не відібрати
побачивши, той сад, божественний
ти, мов та квітка розцвітаєш у вві сні
вуста твої, у холоді надії