Маркіян Козак
настав той час, і вже не знаєш, що сказати
прийшлось рядки ось ці писати..
і усмішку твою уже не відібрати
побачивши, той сад, божественний
ти, мов та квітка розцвітаєш у вві сні
вуста твої, у холоді надії
кімната,
вона,
холодніє на дворі.
спокій, тиша
музика й душа.
залиште мене,
на подумки з собою
я розкажу вам усе,
від початку й до кінця,
темрява, це зло і сльози
а щастя, зігріває нас
я хотів би стерти порох зі стін,
перш ніж туди увійдеш ти.
випалючи його з скарбниць,
який губила ти, без жодних дрібниць.
запах пороху не покидав мої думки,
він постійно нагадував мені сирий пістолет,
місто завмирає,
голос не вщуха,
вона йде собі, роздумуючи,
про творця небесного зла.
серед вулиці, на проспекті
не помічаючи люті та внутрішнього нутра.
ніч, темрява
лише музика і тьма,
вона, мистецтво і весна
ватра, сповнена добра.
настане ранок,
маленька душа,
що росте, не спада,
любить, чарує та діє.
її ніжний крок,
окремий різновид
шепіт дощів у надії.
відведи мене туди,
де зорі падали колись,
де сонце видно крізь стежину,
і гори покривають сніг.
це місце спокою душі,
де місяць сяє як уві сні,
невже, сутність людини у світі
керується потойбіччям?
чи, бачення власного я,
це досягення століття?
сама суть людини,
це життя.
для чого ж нам це все?
усі ці хмари й чорні очі.
усе затьмарене любов'ю,
позеленіло в темнім краю.
Немає більше радості й злуки,
між тими, кого давно любив,
незнаю я, що мушу вам сказати
на світі слів таких не підібрати.
десь там далеко, у гаю
шепочуть квіти, мов в раю.
і думка лине мов та хвиля,
яка питається щодня,
північ вже ступила,
ніч уже прийшла,
радість вже скінчилась
ранок наступа.
а я сиджу, у холоді кімнати
мов звір на чужині,
