Віктор Крупка
а хтось вбиває цвяхи в осінь,
позбавляючи тебе бабиного літа,
не знаючи, що ти дурний і босий,
що ти незайманий вітер,
що ти годуєш біля церкви голубів,
СЕРЦЕ
серце, яке дарує таїну і прийдешність,
сьогодні для схимних,
а завтра для тих, хто вірує,
так і для мене – візьме... і просто воскресне –
крізь душу проникне у грішне від часу тіло.
п о л и н
в твоїх літувань дзеркала аж занадто глибокі.
лягають на скроні світанків і вечорів –
занурює в повінь і спокій, і зрілий неспокій,
й висока причетність шерхотів-яворів,
й вози-проминання… душі у дорогу лягати,
п у с т и
пусти, якщо можеш… і я проросту горілиць,
надвоє себе розділивши – на тишу й мовчання.
мій степ перетнули бродячі, прозрілі вовки,
додавши ще й спадок слідів до космічної карми.
а сад
от-от
прозріє й полетить.
чекає небо і земля чекає.
ще до пори
помолиться навзрид,
розірвали пам'ять –
залишився спомин.
сонце як перестрах.
сутінь як тавро.
спомин не від спомину.
радше накип втоми.
у вікна стукали,
мов краплі дощові.
не відчиняли. полягали спати.
питався світ.
отой старезний світ,
чи ще горить у хаті Божа ватра.
втеча моя застигла –
хтось течію зурочив.
руки вигадують крила,
крила вигадують очі.
кілька начерків тишею –
тишею кілька речень.
ж и в у
і скільки того літа залишилось.
обніжок тут. обніжок уже там.
зелена кров. зелені в Бога крила,
пошиті з найхисткіших ранку трав.
і скільки тих дрібниць мені на втіху
ВИДИХНИ
видихни… просто візьми і тупо видихни.
нас повертають – більше не будем великими.
ми наче тиші-дерева-залізобетоно-тиші,
навіть коли мілкі, хочемо глибше,
навіть коли табу, ліземо далі,
відчувати б тебе, як травень – дощ,
забуваючи те, що було, і те, що буде…
ми не схожі на себе, починаємо з ноти до,
інопланетні якісь, та все ж таки люди,
серединні у тижні, за вікнами – мандрівці
І...
і затихає вітер –
Бог іде молитися,
висновуючи з тиші віть прийдешнього…
ще тільки чутно, але ще не видно,
як слід береться
