Віктор Крупка
а я – про дощ, а дощ – про те, що буде,
бредемо поруч, і бредем, бредем
у вечір, в ніч, у ранок призабутий,
а потім, потім, потім трохи в день.
я запитав, і він мене спитався,
водночас, воднораз, як близнюки:
відпустити б осінь.
хай собі іде.
хай собі… мені – по шклу рукою.
буде ніч. за ніччю буде день,
жовтня межі, стулені до крови.
відпустити б небо…
відчувати б тебе, як травень – дощ,
забуваючи те, що було, і те, що буде…
ми не схожі на себе, починаємо з ноти до,
інопланетні якісь, та все ж таки люди,
серединні у тижні, за вікнами – мандрівці
н а с к і л ь к и
доля як дощ, як повня, як вітер
на перехресті.
доля з трамвая, зненацька сідає в таксі –
доля в такому коловороті версій,
казки, на які не чекаєш, приходять, як сни.
завмерли вони на порозі старої весни,
у книжці на першій сторінці, що не прочитав,
в нескошених травнях поміж гінких забав.
казки, як варення з малини і вечір без меж,
ж и в у
і скільки того літа залишилось.
обніжок тут. обніжок уже там.
зелена кров. зелені в Бога крила,
пошиті з найхисткіших ранку трав.
і скільки тих дрібниць мені на втіху
п о л и н
в твоїх літувань дзеркала аж занадто глибокі.
лягають на скроні світанків і вечорів –
занурює в повінь і спокій, і зрілий неспокій,
й висока причетність шерхотів-яворів,
й вози-проминання… душі у дорогу лягати,
вростаєш в обніжок останній перед мовчанням –
за ним дим смердючий
порізаний простір на шви
любов проступає мов кров
бо любов твоя рана…
чекаєш не дочекаєшся криків німих
ВИДИХНИ
видихни… просто візьми і тупо видихни.
нас повертають – більше не будем великими.
ми наче тиші-дерева-залізобетоно-тиші,
навіть коли мілкі, хочемо глибше,
навіть коли табу, ліземо далі,
а сад
от-от
прозріє й полетить.
чекає небо і земля чекає.
ще до пори
помолиться навзрид,
після дощу я завше чув шепіт квітів.
кликали, вели, як сновиду, позбавляли броду,
навіювали печаль тонку і світлу, аж безборонну,
ховали у собі останні помисли вітру.
ворожили на мене – і я мав право на гріх,
п у с т и
пусти, якщо можеш… і я проросту горілиць,
надвоє себе розділивши – на тишу й мовчання.
мій степ перетнули бродячі, прозрілі вовки,
додавши ще й спадок слідів до космічної карми.