Віктор Крупка
вростаєш в обніжок останній перед мовчанням –
за ним дим смердючий
порізаний простір на шви
любов проступає мов кров
бо любов твоя рана…
чекаєш не дочекаєшся криків німих
ти мене намалювала смішним, я тебе намалював смішною,
нас таких тільки двоє у цій надсерйозній і надцинічній весні,
переходимо ще один рубіж, полустанок, йдемо до сонячної повені,
бо забуваємо про те, що у наших серцях одвіку живуть реальні сни.
ми не вміємо малювати або любимо один одного до неможливого,
рана на долоні – проростає трава, наче віра…
травню її віддай, щоби тримала небо удосвіта,
викохуй роси, позбувайся бентежного звіра:
вимірюй геометрії кутами не завше гострими,
тримай у кишені на всяк випадок одну монету,
забувай про тривоги, чужинців, сходжені камінці.
п у с т и
пусти, якщо можеш… і я проросту горілиць,
надвоє себе розділивши – на тишу й мовчання.
мій степ перетнули бродячі, прозрілі вовки,
додавши ще й спадок слідів до космічної карми.
хочеш убити, мов білу ворону, приклеїти до землі,
вийняти душу, віддати ненависним стінам.
у холоднечу, в загуслі спазми перетворити біль,
точити, немов з берези, терпкі провини.
тиша залишиться, а може, вона й утече
казки, на які не чекаєш, приходять, як сни.
завмерли вони на порозі старої весни,
у книжці на першій сторінці, що не прочитав,
в нескошених травнях поміж гінких забав.
казки, як варення з малини і вечір без меж,
витерти межу між дощем
і черешнею,
зазирнувши у відчуття крапель,
випростуєшся
і дзеркально ростеш
у щемної білизни химери і натовпи.
літо заходить у вуха, ув очі, у рот,
літо у твій зріст, значно вище тебе,
літо тутешнє і.., якого не знає ніхто,
літо – ще червень, і літо за комір неба.
літо, від якого втікаєш – асфальт в’язкий,
а я – про дощ, а дощ – про те, що буде,
бредемо поруч, і бредем, бредем
у вечір, в ніч, у ранок призабутий,
а потім, потім, потім трохи в день.
я запитав, і він мене спитався,
водночас, воднораз, як близнюки:
проти течії, проти годинникової стрілки
не кроками, а спаленням паперових згадок,
до нуля, до мінуса знизивши градус,
згубивши, забувши ниті, лікті й повіки.
проти всіх – а значить, насамперед проти себе,
наперекір, долаючи гранично болючі точки.
у вікна стукали,
мов краплі дощові.
не відчиняли. полягали спати.
питався світ.
отой старезний світ,
чи ще горить у хаті Божа ватра.
ВИДИХНИ
видихни… просто візьми і тупо видихни.
нас повертають – більше не будем великими.
ми наче тиші-дерева-залізобетоно-тиші,
навіть коли мілкі, хочемо глибше,
навіть коли табу, ліземо далі,
