Віктор Крупка
а хтось вбиває цвяхи в осінь,
позбавляючи тебе бабиного літа,
не знаючи, що ти дурний і босий,
що ти незайманий вітер,
що ти годуєш біля церкви голубів,
витерти межу між дощем
і черешнею,
зазирнувши у відчуття крапель,
випростуєшся
і дзеркально ростеш
у щемної білизни химери і натовпи.
трави у небі, всього лишень
трави у небі...
вітер дмухне - за кульбабками вдаль потечуть.
травень закинув дарований Господом невід,
ще не напився
спокуси,
НЕПРИБОРКАНІ
розпишися у мене на грудях,
вище серця,
хоч відразу, а хочеш за кілька слідів до місяця –
і здається,
втеча моя застигла –
хтось течію зурочив.
руки вигадують крила,
крила вигадують очі.
кілька начерків тишею –
тишею кілька речень.
у вікна стукали,
мов краплі дощові.
не відчиняли. полягали спати.
питався світ.
отой старезний світ,
чи ще горить у хаті Божа ватра.
а я – про дощ, а дощ – про те, що буде,
бредемо поруч, і бредем, бредем
у вечір, в ніч, у ранок призабутий,
а потім, потім, потім трохи в день.
я запитав, і він мене спитався,
водночас, воднораз, як близнюки:
п о л и н
в твоїх літувань дзеркала аж занадто глибокі.
лягають на скроні світанків і вечорів –
занурює в повінь і спокій, і зрілий неспокій,
й висока причетність шерхотів-яворів,
й вози-проминання… душі у дорогу лягати,
хочеш убити, мов білу ворону, приклеїти до землі,
вийняти душу, віддати ненависним стінам.
у холоднечу, в загуслі спазми перетворити біль,
точити, немов з берези, терпкі провини.
тиша залишиться, а може, вона й утече
н а с к і л ь к и
доля як дощ, як повня, як вітер
на перехресті.
доля з трамвая, зненацька сідає в таксі –
доля в такому коловороті версій,
відпустити б осінь.
хай собі іде.
хай собі… мені – по шклу рукою.
буде ніч. за ніччю буде день,
жовтня межі, стулені до крови.
відпустити б небо…
розірвали пам'ять –
залишився спомин.
сонце як перестрах.
сутінь як тавро.
спомин не від спомину.
радше накип втоми.
