Вероника (Ника) Удовиченко-Ивашина
Весна мені пробачить, що мовчу…
Вона чарівна і спокійна завжди…
Лікуюсь її спокоєм та вчусь
У неї обирати більше справжність…
(Ніка)
Квітень 2025
Не пиши мені і не питай,
Чом буваю засмучена часом…
Наді мною ракети летять,
Що життя обривають завчасно…
Кожну мить і хвилину, і день,
Я сумую за спокоєм неба,
Не можу дивитись спокійно їм в очі,
Бо очі безхатьок доволі сумні,
І кажуть мені: «Я так їстоньки хочу,
Будь ласка, купи ж кістку з м’яском мені»…
Вертаюсь у відділ м;ясний кожен раз,
Ведьмой стану навек, не беги от сетей,
Я сама растворю в тебе зелье,
Зазываю любить откровенней, смелей,
Петь потом лебединые песни...
Не ищи у других то, что есть лишь во мне,
Весна нам знову принесла кохання
Таке нестримне, мудре і палке,
Я знаю, що кохаю, як востаннє,
Я розкажу в віршах тобі про те…
Ми кожен сам по собі — досить сильні,
Не хочу ничего
В этом утре пустом,
Только кофе и жизни спокойной…
Забываю все чаще о самом простом:
Как же быстро летят зимы, вёсны…
Тюльпанів ніжність в серці гомонить,
Така приємна справжність, наче море,
У них своя весняна мить та доля,
Під небом розфарбованим в блакить…
К черту всю правильность линий,
Мы ведь живые с тобой,
Душу не выбелит иней,
Радость не смоет прибой...
В старых условностях много
Сил непонятных и зла,
Натхнення — то мої крила…
Натхнення — то моя справжність…
Я носю у серці віру…
Я носю у серці здатність…
На кромочці слова й рими,
Як небо з землею поруч,
Пастель…
В постель…
Для наготы…
Ты видел много…
Много знаешь…
А весні всеодно, що коїться…
А весна — була, є і буде…
Оживаючи знову й знову,
Ви то маєте знати, Люди…
Кратко...
В лицо
Любовь...
Плюнет,
Поставив
Точку...
