Олена Трибуцька
Надула губи, здула щоки,
Бровищі густо навела,
Проходять повз дівочі роки,
А принца все нема й нема…
++++++++++++++++++++++
Так запопадливо сміявся,
Ти – срібний меч,
Ти – золота стріла,
Ти – міць скали
І птаха легкотіла.
Крізь ненависть
Ти проросла й цвіла
к некрасивой современнице
Любовь к тебе – не струйка дыма
Ну и не мощная струя
Убито наповал либидо – по чесноку признаюсь я
Твои костлявые изгибы и роковая твердь груди…
У світ осінній і туманний,
У мерехтливий падолист
Я сподіваюсь, не в останнє
Зове мене ледь чутний свист.
Чи свист, чи то сичання звіра
Чи темний шепіт уві сні…
Холодним літом я зігрію собі кави
Із запашним зіллям,
Підібгаю під себе ноги у зручному кріслі,
Обніматиму руками гаряче горнятко
І буду занурюватись у Кафку,
Або в якесь детективне чтиво,
Моє маленьке собачатко,
Моя ти втіха повсякчас...
Прудке,швидке, мов зайченятко...
Рятуєш ти мене щораз.
Мене ти любиш незалежно:
Чи повна я, а чи худа
Я вип'ю дощ, як полиновий трунок
Осінніх сутінок їх темну суть збагну
Листок зжовтілий, мов любовну руну
Естетськи вшию в ночі таїну
Ну що, коханий, чи до ладу ворожіння?
А more mio, ти чекай. Прийду.
Я п"ю,тебе, осінь, по краплі-
Мов добре, старе вино,
І трунком твоїм гіркуватим
Зцілюсь, мов степним полином.
А смуток опалого листя
Ледь в тиші прощальній дзвенить -
Замерзлий день запнувся снігом: весна не принесла тепла.
З негоди пафосним набігом вона зладнати не змогла.
І бігли люди у тривозі: скоріш додому дотемна!
А на брудній вузькій дорозі, немовби мертвий, пес лежав.
Він мав від роду лиш три роки, і особливо зла не знав.
Нехитрі матері уроки – із нею світу він пізнав.
Націє моя, Націє...
На якій сьогодні ти станції?
Чи транзитом проходиш крізь країну свою,
Чи воюєш за неї в жорстокім бою?
Чим ти хворієш, моя Націє?
У тебе, певно, інтоксикація...
Мой ответ молодому поэту, который написал: "Зачем мне целовать кресты, коль я не понимаю веры… И хороводятся химеры. И заколочено окно".
Да, проникать в иные сферы не каждому из нас дано.
Лелеем мы свои химеры, о Небесах забыв давно.
И лишь однажды в мире горнем приотворяется окно:
Сквозь краешек видать узорный – не заколочено оно.
Та весна була, мабуть, як день:
Така ж яскрава, світла і нестримна,
Та від її ворожбитських пісень
Ставало враз незатишно і зимно.
Та весна була, мабуть, як ніч,
Така ж тривожна, спрагла і холодна,
