Олена Трибуцька
Розхристані квітучі абрикоси
Ламали руки-гілля на морозі
І німо плакали зчорнілим цвітом
А демон згуби вже витав над світом.
У спорожнілих вулиць перегуки
Вплітались намистини дивних звуків:
З небес спустився ангел світлий
І з сяючих тонких долонь
Зронив у сад ще нерозквітлий
Троянди білої вогонь.
Світилась квітка мерехтливо
У тиші яблуневих снів
Та весна була, мабуть, як день:
Така ж яскрава, світла і нестримна,
Та від її ворожбитських пісень
Ставало враз незатишно і зимно.
Та весна була, мабуть, як ніч,
Така ж тривожна, спрагла і холодна,
Справляла осінь чорну месу,
Рвучи на шмати небокрай,
Старий скрипаль тужливу п"єсу
Грав не смичком - душею грав.
Журбою стугоніли струни
Про тугу днів, фатальність втрат,
Я п"ю,тебе, осінь, по краплі-
Мов добре, старе вино,
І трунком твоїм гіркуватим
Зцілюсь, мов степним полином.
А смуток опалого листя
Ледь в тиші прощальній дзвенить -
Холодним літом я зігрію собі кави
Із запашним зіллям,
Підібгаю під себе ноги у зручному кріслі,
Обніматиму руками гаряче горнятко
І буду занурюватись у Кафку,
Або в якесь детективне чтиво,
Я вип'ю дощ, як полиновий трунок
Осінніх сутінок їх темну суть збагну
Листок зжовтілий, мов любовну руну
Естетськи вшию в ночі таїну
Ну що, коханий, чи до ладу ворожіння?
А more mio, ти чекай. Прийду.
Замерзлий день запнувся снігом: весна не принесла тепла.
З негоди пафосним набігом вона зладнати не змогла.
І бігли люди у тривозі: скоріш додому дотемна!
А на брудній вузькій дорозі, немовби мертвий, пес лежав.
Він мав від роду лиш три роки, і особливо зла не знав.
Нехитрі матері уроки – із нею світу він пізнав.
Життя – стріла, що випущена з лука
Із Нави в Яв. Чи, може, навпаки?
Життя – коротка зустріч і розлука –
На мить, навік, чи може, на віки?
Бринить моя стріла, бо ще у леті,
Ще світла ніч, яріє палко день,
Д.О.
Ти боїшся сказати банальність.
Я заледве втрапляю в тональність.
І вже випита кава – на дні.
Ми знайомі з тобою два дні.
Неба синь у очах твоїх – тону.
Ти за мить до весни
Не приходь в мої сни
Я тебе вже давно не чекаю
Не тривож моїх днів
Не запалюй вогнів
Я не хочу ні пекла, ні раю…
Як чорна вдовина хустина колись квітучая земля
Хоронить мати свого сина, та і сама вже не жива…
Пливе у небі домовина крізь стяги синьо-золоті
А в домовині тій – дитина… А вулиці – чомусь пусті.
