Олена Трибуцька
Життя – стріла, що випущена з лука
Із Нави в Яв. Чи, може, навпаки?
Життя – коротка зустріч і розлука –
На мить, навік, чи може, на віки?
Бринить моя стріла, бо ще у леті,
Ще світла ніч, яріє палко день,
Моє маленьке собачатко,
Моя ти втіха повсякчас...
Прудке,швидке, мов зайченятко...
Рятуєш ти мене щораз.
Мене ти любиш незалежно:
Чи повна я, а чи худа
Вересневий ранок - яхонт у вині,
Туманця серпанок стигне в бурштині.
Бродить світом осінь, дівонька бліда,
Осінь рудокоса, відьма молода.
Дівка-ворожбитка заглядає в сни,
І лікує рани темної весни.
Розхристані квітучі абрикоси
Ламали руки-гілля на морозі
І німо плакали зчорнілим цвітом
А демон згуби вже витав над світом.
У спорожнілих вулиць перегуки
Вплітались намистини дивних звуків:
У світ осінній і туманний,
У мерехтливий падолист
Я сподіваюсь, не в останнє
Зове мене ледь чутний свист.
Чи свист, чи то сичання звіра
Чи темний шепіт уві сні…
Ти – срібний меч,
Ти – золота стріла,
Ти – міць скали
І птаха легкотіла.
Крізь ненависть
Ти проросла й цвіла
В шаленстві осінньої барви
Є драма, і біль, і нарваність:
Під сонцем вмирає краса
І туга летить в небеса…
Д.О.
Ти боїшся сказати банальність.
Я заледве втрапляю в тональність.
І вже випита кава – на дні.
Ми знайомі з тобою два дні.
Неба синь у очах твоїх – тону.
Справляла осінь чорну месу,
Рвучи на шмати небокрай,
Старий скрипаль тужливу п"єсу
Грав не смичком - душею грав.
Журбою стугоніли струни
Про тугу днів, фатальність втрат,
Та весна була, мабуть, як день:
Така ж яскрава, світла і нестримна,
Та від її ворожбитських пісень
Ставало враз незатишно і зимно.
Та весна була, мабуть, як ніч,
Така ж тривожна, спрагла і холодна,
Ти за мить до весни
Не приходь в мої сни
Я тебе вже давно не чекаю
Не тривож моїх днів
Не запалюй вогнів
Я не хочу ні пекла, ні раю…
Мой ответ молодому поэту, который написал: "Зачем мне целовать кресты, коль я не понимаю веры… И хороводятся химеры. И заколочено окно".
Да, проникать в иные сферы не каждому из нас дано.
Лелеем мы свои химеры, о Небесах забыв давно.
И лишь однажды в мире горнем приотворяется окно:
Сквозь краешек видать узорный – не заколочено оно.
