Ната Тиха
Отруєне серце не вилікуєш так просто.
Чай з цукром безсилі. Аж хочеться в ріку із мосту!
Це гірше від раку, бо чорні токсини образи
Пронизують серце, немов руйнівні метастази.
Ін'єкцію вбивчу, що серце тепер роз'їдає,
Вколоти найлегше тому, хто давно тебе знає,
Осінній чай із присмаком жури,
пожовкле листя падає під ноги.
Сховатись хочеться від галасу юрби,
звернути геть з просторої дороги
на стежку вужчу, тиху і сумну,
обрамлену жовтневими квітками,
Життя може бути. Це так нині модно казати. Не тільки казати. Так жити. І так відчувати. Лише 'може бути'. Ні краплею більше чи менше. Облиш свої мрії. Без них жити в сто разів легше. Полиш сподівання. Вони приведуть лиш у прірву. Не жди подарунків від долі. В усьому знай міру. Не прагни. Не вір. Не чекай. І ніколи не згадуй того, що боліло під серцем. Забудь. Не оплакуй.
Занурся в буденно-важливе, моя вічно зайнята Марто!
Прожити без мрії можливо.
Єдине скажи: а чи варто?
