Не выбрать ничего? Уйти?
Ты говоришь, что это просто?
Забрать в себе любовь в груди.
Всё оборвать. Так резко. Жестко.
А я бежала от тебя!
В тебе боялась раствориться.
Ты ведь молчал... А я, любя,
Страшась в догадках ошибиться,
Бежала. Но потом опять
К тебе украдкой возвращалась.
Не повернётся время вспять
Как бы исправить не старалась
Всё то, что сломано давно,
Разбито. Не собрать осколки...
Но, знаешь, мне не всё равно!
И сколько ждать ещё? Ах, сколько?!
Пока утихнет в сердце боль?
Стараюсь вытерпеть страданья,
Но все старания на ноль
Сведут опять воспоминанья.
Я выбирала смертный яд,
Запив им жадно яд любовный.
Жить без тебя — что сущий ад!
Тебе я отдала свободу.
Я прошу одного: ви лишень не торкайтеся
ані рук моїх втомлених, ані серця.
Не чіпайте, будь ласка.
І також не насміхайтеся.
Кожен вирішить сам, як найліпше йому живеться.
Осінній чай із присмаком жури,
пожовкле листя падає під ноги.
Сховатись хочеться від галасу юрби,
звернути геть з просторої дороги
на стежку вужчу, тиху і сумну,
обрамлену жовтневими квітками,
Мої мрії врешті збуваються.
Лиш чомусь не в моєму житті.
Серце б'ється, болить і крається,
Відпускаючи мрії ті.
Відпускаючи в вільне плавання
До чужих неблизьких берегів
Блукати нічним містом
Між ліхтарів безмовних,
Шукаючи "з того ж тіста"
Друзів. Чи лиш знайомих?
Щоб чай, як і ти, – з цукром.
Під дощ щоб без парасолі,
Отруєне серце не вилікуєш так просто.
Чай з цукром безсилі. Аж хочеться в ріку із мосту!
Це гірше від раку, бо чорні токсини образи
Пронизують серце, немов руйнівні метастази.
Ін'єкцію вбивчу, що серце тепер роз'їдає,
Вколоти найлегше тому, хто давно тебе знає,
Я тобі подарую життя все своє. А у нім - цілий світ. Цілий світ! Розумієш? Я не зраджу ніколи, я віддам геть усе. Сподіваюся, ти зберегти це зумієш.
Я не прагну свободи. Я в полоні твоїм почуваюсь вільніше, ніж орлиця в польоті. Мрію завжди тебе називати 'своїм'. І ділити на двох всі падіння і зльоти.
Я долоні твої ні за що не віддам! Я триматиму їх навіть в горлі у прірви! Поряд йти хочу завше цим довгим життям, щоб у старість удвох крокувати манірно.
Я тобі подарую життя все своє. Не лишу собі й краплі, до сльози що подібна. Все життя. Все життя! Що моє - те твоє.
Тільки б знати: воно тобі справді потрібно?
Життя може бути. Це так нині модно казати. Не тільки казати. Так жити. І так відчувати. Лише 'може бути'. Ні краплею більше чи менше. Облиш свої мрії. Без них жити в сто разів легше. Полиш сподівання. Вони приведуть лиш у прірву. Не жди подарунків від долі. В усьому знай міру. Не прагни. Не вір. Не чекай. І ніколи не згадуй того, що боліло під серцем. Забудь. Не оплакуй.
Занурся в буденно-важливе, моя вічно зайнята Марто!
Прожити без мрії можливо.
Єдине скажи: а чи варто?
Він був забавкою для тебе. Ти награлася і лишила. Усвідомити тобі треба: його серце ти вщент розбила.
Залишила стікати кров'ю - почуттями, що їх плекав він! Отруївшись твоєю 'любов'ю' , він журбу намагався в каві
потопити. А потім - в віскі. Потім ще щось - аби міцніше! А міцніше твоїх обіймів не знайшлося нічого. Й ліпше
було б вирвати і забути. Але ти пустила коріння дуже глибоко - не минути болю, рвучи сердець сплетіння.
Тобі байдуже. В тебе - інший. Будь щаслива! Кохай завзято! Тільки не забувай, що серце... вбила... любляче... твоя... зрада.
Не згадуй про колишнє,
Не думай про минуле -
Немов опав цвіт вишні,
Воно вже промайнуло.
Ліки від всіх негараздів найліпші —
Трояндовий джем.
Навіть коли вже не пишуться вірші
І повно проблем,