Сіма Сота
Блукаючи цими світами,
Кого тобі доля знайомить?
Чи бачиш ти простір незнаний,
В чужинця очах свою втому?
Там душ спорожнілі кургани,
Де пишно повберані люди
Я ледви чутно пальцями торкнусь
Твого недозруйнованого світу.
І навіть, якщо сильно захотіти,
Я тут на зовсім трохи обживусь.
Розставлю квіти, книги і свічки.
Пилюка ,що збералась тут роками,
Холодно ночью одной
Грусть коротать на кухне.
Мир благодарно пустой,
Я в нем - угрюмый путник.
Шаг ускоряя, кинусь
Рвать на куски молчанье.
В холодном, словно ром со льдом,
Приятном полумраке
Сидели молча мы вдвоем.
Сечение Фибоначчи
Луна рисует над крестом,
Где Бог висел распятым.
Мов спиртом перманентний маркер,
Розчинить "мушу" волі знак.
Я-жнець, мисливець, судний сталкер!
Людина... Руш, спіши, тік-так...
І час, просіяний крізь пальці-
Нейрон якраз помер.
Його не буде вдома.
Нещасного в наш час
Зморила перевтома.
Помер, як його брат,
А ти бачив в житті бодай раз
Як від сонця блистіли зіниці?
Якщо бачив, то, певно, віддаш
Що завгодно, щоб ще подивитись.
А тепер уяви-но собі,
О славься, Велес, славен будь!
Печать из белого металла
Я верно годы не снимала,
Она вросла когтями в грудь.
Так дай мне силы, дивный знак!
Ти не стій під моїми дверима,
Мене вдома сьогодні нема.
Я давно їх уже зачинила
І ключами жбурнула з вікна.
Ні,не треба смітити листами,
Корень привычных бед -
Древо унылой пытки.
В меру жестокий бред,
Но перебор для шутки.
Осы танцуют гавот,
Я б торкнулась рукою плеча.
Я б заділа його навмисне.
Як смітина в прозорих очах,
Ніби в тиші гарматний вистріл,
Я зруйную статично святу
Недоторкану цілість матерій
Старый и ветхий столб.
Столб - основание надежды.
Надежда сейчас без одежды
Надежда сползла под стол.
Надя! К чему это, Надя?
