vasylenko .ko
“Кто этот “он”, в стихах твоих?”
Мне часто говорят и кстати
Так сложно отвечать, ведь стих-
Лишь связь, где “он”... Пойми, читатель,
Никто из “он” не жив, не жил,
Никто не знал меня и впрочем,
Гарячим дітям арок і мостів,
Як я хотіла б, юно безсоромним
І жадібно закоханій собі
Пишу тепер по те кохання ззовні.
Я неодноразово прокляла
Злобным роем изжаленный,
Ты убегаешь мимо.
Прячешь себя в нечаянность,
Это печально-мило.
Прячешь мыслишки дырявые,
Я темрявою жадібно уп'юся,
Згорить поволі фосфорична днина.
Як купіль тепла огорне дитину,
Так в тиші ночі мирно розчинюся.
І стегон сяйво з бліддю порцеляни,
На волнах еле слышного фм
Я часто и с прискорбием услышу,
Полковнику никто давно не пишет,
Да благо ,что хоть пачка сигарет.
Мы танцы, да на улице, устроим!
Ты вечно молодой, и вечно пьяный,
І вдома ніби (та не вдома)
Обличчя втомою близькі
Покори повної низькі
На схід відвішують поклони
За тих ,хто втратився колись,
Допоки я в найменшій мірі
Кругленькі опуклі хребці
Студить, зімкнутий в кільці,
Вкритий канавами полос,
Древній гірський Уроборос.
Млісі від вітоми й хвороби,
Ти знак мені, здавалося, лишив.
Якусь свою інтимну таємницю.
Чи, може, ти того і не робив?
Я маю своє право помилитись.
Чи, може, то лиш вигадка, скажи?
Сонце стікало з статичного обеліска,
Щохвилини спускалося і завмерало,
Щоб пекти його і густи бджолою навколо граната,
Щоб ,як фалос: прибрати
хотілося більше,ніж дивитися.
Нав'язливо торкалося воно
Демонстративний монстр пихи
Плететься слідом в ліс по дрова,
Стовбурчить докір- шпичаки.
В багаття хмизу - в дупі доля!
Чи знає хто, в яких краях
Я б торкнулась рукою плеча.
Я б заділа його навмисне.
Як смітина в прозорих очах,
Ніби в тиші гарматний вистріл,
Я зруйную статично святу
Недоторкану цілість матерій
Ты чистишь зубы, идёшь в кровать.
Я чищу мысли и тоже спать.
Ты мне приятней с зубами чистыми,
Тебе я нравлюсь с простыми мыслями.
Твой кофе крепче моих объятий,
