vasylenko .ko
Грубі сталеві строфи
Криво заводять за хмару
Синь гематоми пульсара,
Кругло-овальні засоси…
Квіти на запах-тонік.
Бісова мова твоя і нею не пишуть вірші!
І це твоє “Більше"...
Воно для меншості високої складності,
Та всі ви розладнані.
Розібрані. Так прикро,що навіть боляче,
Та треба встояти.
Чёрный котик уходит в ночь,
(Бейся, сердце! Глаза, блистайте!)
Он подаст мне сговорчески нож…
Не упрямься, прошу, не упрямься..
Юный клён, ты не лавры, но я..
Мы так молоды, неуловимы,
Неугомонны и неутомимы,
Ведомы лишь лучшими чувствами,
Своей хрупкой и светлой мудростью.
Ни сна, ни стыда не зная,
Никогда, ни за что не скрываем
Спи міцно, моя тривого,
Відчуй, як тебе цілую
І знай, я цього потребую.
І більше нічого такого…
...Такого чужого й ворожого,
Такого холодного й гострого,
(Верлібр)
Дорогий мій ,мій милий друже,
Я втоплюся в найближчім болоті,
Бо, зізнатись, страшенно боюся
Потонути у вдячних обіймах,
Які з тріском двомісно порвуться,
Як і кожне заключене коло,
Я спать не буду лучше, хоть убей!
Но ты мою бессонницу украсишь
Приятным изобилием идей
И всем своим возвышенным "иначе".
Твой мир во мне обидою блистал,
Мне как-то горько, горько, но приятно,
"Ми пишемо в стіл, панство.
Верлібри- не вірші"- сказала вчорашня я.
"Не бійся, їх все одно не читають" -
Відповім собі завтра і так щодня.
Ті люди, що палять з кухонних вікон,
Про що вони думають?
Подъем, рабочий класс, твой час настал!
Подставь больные плечи ближе к солнцу!
Воняет издевательски каштан,
Наверное, поэтому он конский…
Из мельхиоровой посуды пейся, чай!
Я ніби остання, людина-
Відмітка на тлі хронологій,
Похилена постать на сходах,
Проплішина в свіжих новинах…
Крізь зяючі вікон пащеки
Я в шаге от жизни, где лучше родиться слепой.
Я, честно, не знаю, что значит какой-то "покой".
Я встать соглашаюсь, свой день начинаю порой
С надеждой увидеть твоё, столь родное, лицо.
Пусть копотью плюют дворцы,
Пусть ноту шум переиначит,
Пусть сердцу милые, черты
Отныне меньше станут значить,
Пусть солнце скроют от людей
Грязны и беспросветны тучи