Анастасія Стасюк
Сизі хмари мчать внікуди
Забирають з собою слова.
Ті, що вчасно сказать не змогли,
Ті, що їх і на думці нема.
Забирають в небесні простори,
Нескінченний поток машин,
Сіре місто, бетон і мости,
Гул мотора, сліди від шин
В мегаполіс навічно вросли.
Темні хмари, брудна вода
Я выбираю молчать...
Не ранить бесполезными словами.
Как можно этого не замечать? -
Худшую боль ведь создаём мы сами.
Когда ссоримся - не видим границ:
Смелый удар по самому больному...
Плаче наше небо
Сльозами гіркими.
Я чекав на тебе,
А діждався зливи.
Ти не захотіла
Промайнеш квапливо за вікном,
Всього на мить мелькне в повірті пір'я
Стривожиш спокій вИчурним крилом,
Стираючи планети і сузір'я.
Зіб'єш людей у стадо, як овець
Стоїть човен, лихом пробитий
І вода крізь діру затікає
В грізних бурях та штормах побитий
Допомоги від когось чекає.
Все стоїть, а ніхто не приходить,
Ти схожа на осінь:
Така ж ти мінлива,
Капризний характер,
І усмішка щира...
Ти схожа на небо
Вечірнє в зірках.
Куди б не пішов,
Бачу лиш тебе.
Наче в телешоу
Викрала мене
Свої почуття
Крізь непроглядний лісовий туман
Жевріє світло паростком надії.
Серед численних вогників-оман
Зустріти справжній - рідкісна подія.
Хай один колір нам на всіх дано
Угрюмо встречал он рассвет,
Улыбку спрятав в карман,
Наркотикам не сказал «Нет!»
Случайно попал в их капкан.
Не видел ночную луну,
Зашивав моє серце нитками,
Залишав криваві рубці.
Сипав сіль обережно на рани,
Не фіалки на шкірі - синці.
Цілував чи кусав - я не певна
Чорнильна темінь ночі поглине кольори,
Заб'ють на сполох дзвони, охоплені іржею.
Шукатимуть тебе, проте втікаєш ти,
Поглинута недолею своєю.
Ітимуть за тобою шляхами не з легких -