Анастасія Стасюк
Сизі хмари мчать внікуди
Забирають з собою слова.
Ті, що вчасно сказать не змогли,
Ті, що їх і на думці нема.
Забирають в небесні простори,
Нескінченний поток машин,
Сіре місто, бетон і мости,
Гул мотора, сліди від шин
В мегаполіс навічно вросли.
Темні хмари, брудна вода
Чому мої думки
Сковані виною?
Сам не сплю ночами -
Хочу із тобою.
Хочу, як колись,
Ти схожа на осінь:
Така ж ти мінлива,
Капризний характер,
І усмішка щира...
Ти схожа на небо
Вечірнє в зірках.
У душі тривога
Не дає мені спокою.
Хочеться проснутись
Знову поряд із тобою
Щоб знайомі, ніжні руки
Промайнеш квапливо за вікном,
Всього на мить мелькне в повірті пір'я
Стривожиш спокій вИчурним крилом,
Стираючи планети і сузір'я.
Зіб'єш людей у стадо, як овець
Зачерпнуть скривавлені долоні
Мертвої води із джерела.
На папері, де малюють долі
Вирок хуртовина замела.
Не розтопить лід на блідій шкірі
Тут всі кричать: ''Любов - це щастя!''
У будь-якому вигляді, завжди...
З любов'ю в серці, хай і без мети
Скажи, далеко зможеш ти піти?
Тут всі кричать: ''Любов - це радість!''
Куди б не пішов,
Бачу лиш тебе.
Наче в телешоу
Викрала мене
Свої почуття
У своїх долонях ти весну тримав,
Очі темно-карі в душу заглядали .
Поглядом холодним зорі малював,
На серцях у тих, що тебе кохали.
Килим розпростерся між високих трав
Чорно білі сни
Самотнім людям сняться.
Засмучені вони,
Довіряти бояться.
Тікають від людей,
Зализуючи рани,
Кристально-чистої торкаюся душі.
В ній цілий всесвіт, схований від тебе
Із потаємних дверець при житті
Манило світло лагідно до себе.
Збігалося все чорне і брудне,
