Марина Жердецька
Нехай сумують зорі,
У темній глибині.
А я дивлюсь поволі
Питаю чом такі?
Вони ж прекрасні - диво!
Ты самый лучший, что не веришь?
Тогда глянь в зеркало, смотри!
Осталось лучшее в тебе лишь
А что ты чувствуешь внутри?
Обида, злость, а может счастье
Кохання лине, аж серце стигне,
У свому власному житті -
Не розібратись достовірно,
Чи вільний ти на самоті?
Душа чому так завмирає,
Море белое бушует,
Изгибаясь вверх и вниз...
Словно небеса целует,
Кохати...
... серцем відчувати,
Що це твоє і до кінця!
Як починаєш пізнавати -
Не з тим прийшов ти до вінця
Ты не мудр, так как я,
Не стОит этим утешаться,
Ведь навсегда покорена,
Тебе готова поклоняться..
Ну что, ты рад, мой Господин?
Дніпро сірий, величавий
Мов та вена на руці
Розділив на ліво й право
Всіх киян по два кінці
В тобі міць та надповага,
Легка свобода в білих хмарах,
Немов осяяним чолом
Дає наснагу добрим чарам
Горне у радість та тепло
Смиренна вірність власній справі
Дитина - це така ж людина,
Але геть інша, не гидка
Вона відкрита та терпима
До життя й проблем тривка
Не замилені ще очі
Мама – це настільки сильне слово,
Не просто слово, сенс всього життя,
Воно просте і лагідне таке – невипадково,
Ріднішої людини у всесвіті - нема
Ти відчуваєш те, що неможливо пояснити
Ты будешь счастлив без меня,
Ведь я-то та,что причиняет боль.
Ведь твоё счастье для меня,
Дороже, чем моя любовь.
Простишь меня когда-нибудь,
Как камень в воду,
Удар в меня,
Представь, так больно
Как нет меня
Чего-то жду, Любить надеюсь