Ірина Вірна
Сплетіння візерунків слів.
Раптова ніжна мелодійність.
Мереживо незвичності затягує у сни,
Руйнує звичну буденну надійність.
Як ти могла? А як ти міг?
Читати між рядків прозріння:
мабуть,
не почую слів розради
від людини, яку кохаю
не погляну в очі чоловіку,
Твій доторк до душі
Моєї
Не перший - не останній
Але є
І з'явиться вночі
Лілея
Є чудові прекрасні вірші
про природу, мрії, кохання.
А бувають рядки-рими інші,
що несуть в собі присмак страждання.
І слова ці, вплЕтені в жмуток
А ти хочеш дожити до миру?
І не згадувать слово "війна"...
Обійняти рідну людину,
що вернулась із пекла жива...
То притисни руку до серця,
Прожени мене геть із життя, із твого, із мого, із чийогось.
Бо ціна цього каяття лише частка зітхання мойого.
Прожени мене геть з твоїх снів, щоб не снилась тобі я щоночі,
щоб могла я прийти лиш тоді, коли справді цього ти захочеш.
Моя любов...
Ти не повернешся до мене знов.
У венах застигає люта кров .
Шукатиму тебе...
Твій слід схолов.
Як голуб з голубкою тішиться ніжно,
Так ти прихиляєш до мене серденько,
Вдивляєшся в очі довірливо-грішно,
Торкаєшся пальців губами легенько.
І пальці мої, ніби справжні стеблини,
Обплутують серце твої божевільне,
На шматки розірвано душу...
І кришталеве серце звично розіб'ється,
Коли щоночі затемняти вікна мушу,
А в дім тривогою сирена увірветься
На шматки розірвано сім'ю...
Зморені за день думки
Ввечері вкладались спати.
А нічні казкові сни
Навпаки - збиралися втікати.
Покладу їх під подушку
І накрию ковдрою теплою,
Зірка пізня чаклує у небі,
Гукає до себе ранкову зорю.
Місяць палає перед тим, як умерти,
І пісню співає останню свою.
Ні, то не місяця плач – соловейка,
Із мене витікають слова
Як із розбитого глечика - без дна
Повільно так
Слово за словом
Як крапля за краплею...
І раптом потік нестримний
